Це було давно. Коли я був в дитячому будинку до мене підійшов один хлопчик і запитав: “А у вас є син?”
“Немає” – сказав я.
Тоді він глибоко зітхнук і з поважним виглядом сказав: “А син–то потрібний“
Я був в шоці…
Ми обоє замовчали.
Він нерішуче поглянув на мене і сказав: “А давайте я буду вашим сином?”
Я задумався. Я вже маю одну дитину, дочку. Вона вже доросла… Я і не думав, що у мене ще колись будуть діти. Я дуже хотів сина, але народилась дочка, ну і нічого, діти – це щастя, змирився, ми виростили дочку. А син… чи потрібний мені син… та потрібний взагалі.
Я тоді подумав — “Дерево посадив, а сина–то я не виростив“… І відповів тому хлопчику — “Давай” – і ми обійнялись…
Йому було 7 років. Зовсім немовлям потрапив в дитчий будинок після того, як його мама померла.
Після того він дуже хотів сім’ю.
Він дуже радів новим родичам. Тепер він має старшу сестру, двох двоюрідних братів, дядю і тьотю, бабусю і дідуся.
Дружина спочатку була не в захваті, але Сергійко (так звали нашого нового сина) був таким щирим, що відразу їй сподобався і з перших днів почав називати її мамою…
Добрим і веселим хлопчиком ріс Сергійко, але в школі відставав і були проблеми з поведікою. Виховання в дитячому будинку відрізнялося від вимог у школі.
Сергійко знав небагато слів і йому було важко будувати речення. Але у нього була улюблена казка – “Рукавичка” і з часом він догнав своїх однолітків у розвитку.
А ще виявилось, що він вміє гарно співати і він почав ходити в школі на заняття хору.
Час пролетів дуже швитко, закінчилось дитинство…
Сергійко підріс. Гарно грає на гітарі, а співає ще краще!
Сьогодні ми йдемо на природу смажити шашлик, Сергій буде нас там розважати з гітарою, будемо згадувати старі часи.
Згадаємо також, як їздили разом на риболовлю, ходили на футбол, як я навчив його стояти за себе.
Потім він підріс і почав ходити з друзями на футбол.
Одного разу прийшов весь такий размальований, куртка подерта, запитую що сталося, а він відповів, що він разом з друзями посварилися з фанатами команди–суперників (які набагато старші за нього і його друзів), ті почали за ними гнатися – насилу втекли.
Ото вже малий хуліган…
Часто ми згадуємо нашу зустріч в дитячому будинку і Сергій мені каже: “Я дуже радий, що ти мій тато“. А я відповідаю: “Ти мав рацію, син мені був потрібний, дякую, що підкинув таку чудову ідею“!
