А як же квартира? Ти ж обіцяла! Ти руйнуєш мені життя!
Мій чоловік і я на сьомому небі були від щастя, коли дізналися, що наш син буде одружуватися. Ще до весілля я тихесенько прошепотіла синові на вухо, що готуємо йому подарунок власну квартиру. Остап аж захлинався від радості, почувши новину. Вже за годину вся його компанія знала, що у нього скоро буде власне гніздечко. Всі готувалися до весілля, як грім серед ясного неба лихо прилетіло.
Дочка просто з роботи опинилася в лікарні. Раптом стало зле, наче вирвав хтось з коренем. Ми з чоловіком кинулися туди чимдуж. Аналізи виявили пухлину треба негайно оперувати. Звісно, гроші потрібні були, як повітря. Добре, що все сталося вчасно, інакше й думати не хочеться.
Про квартиру для сина тоді вже мова не йшла треба було рятувати доню. Ми здійняли крик, обдзвонили всіх: рідних, кумів, навіть сусідів з третього поверху хто скільки міг, жертвували. Дехто навіть сказав, щоб і не повертали. Разом ми назбирали потрібну суму на операцію.
І тут наш Остап підкинув нам «сюрприз» своїми словами:
А де моя квартира? Ти ж обіцяла! Це жах! Ти все мені зруйнувала!
Я після такого ледве не зомліла. Ну як можна так дружню квартиру і життя сестри на одні терези ставити? Вони ж разом пиріжки тягали, у дворі кішку шукали, а тут таке! Не знала, що й сказати Хоча, синові було байдуже.
Чому вона має все, а я нічого?
Я вже не могла терпіти і зірвалась на крик. Сказала, що не хочу його бачити. Остап мовчки зібрав шмотки і пішов до своєї нареченої. Ми не спілкувалися два тижні.
За цей час дочку прооперували. Слава Богу, все минуло добре, і її згодом виписали. Я не сказала жодного слова про поведінку братика навіщо засмучувати? А від сина за цей час жодної звістки. Навіть не спитав про сестру. Виявляється, стіни важливіші за рідну кров.
Такими гривнями долю не зважишМинуло ще кілька днів. Я сиділа біля вікна з чаєм у руках, дивлячись, як під дощем з тротуарів сходить пил. Дзвінок у двері. Відкриваю переді мною стоїть Остап, зівялий, трохи схудлий, з опущеними очима.
Мамо він знітино махнув рукою, немов боявся, що я не впущу.
Я мовчки відійшла вбік.
Він стояв довго, ніби не знаходив слів. Потім ледь чутно сказав:
Я вибач Я був дурний. Я не питав ні про тебе, ні про сестру. А я щодня думав Що робив, чого хотів Стіни не сімя. Я зрозумів. Я не хочу більше бути чужим у вашому домі
Я не стрималась, обійняла його так, як у дитинстві, коли він приходив з розбитим коліном. У коридорі почувся сміх вийшла донька і, побачивши Остапа, завмерла. Але ні слова докору не сказала просто підійшла і обійняла брата міцно-міцно.
А на душі стало тепло, ніби сонце визирнуло після зливи. Я стояла, обіймаючи своїх дітей, і розуміла: справжній дім це не цегла і не обіцянки. Це любов, яка навіть крізь біль і сварки повертає всіх додому.
