Ганна Омелянівна сиділа на лавці в невеличкому парку біля лікарні та тихо зітхала, витираючи сльози з щік. Сьогодні їй виповнилося сімдесят років, ані син, ані дочка не приїхали, не подзвонили, не привітали. Лиш одна її сусідка по палаті, Галина Василівна, щиро привітала з днем народження й невеличкий подарунок піднесла вишиту хустинку. Ще й санітарка Марічка пригостила червонобоким яблуком, мовляв, від щирого серця. Сам пансіонат був пристойний, але більшість персоналу ставилася до стареньких байдуже, як до тіні в кімнаті.
Усі тут знали: до цього закладу літніх людей привозили діти, яким старі батьки стали зайвим клопотом. І Ганну Омелянівну привіз сюди син нібито, щоб «відпочила й підлікувалася», а насправді вона заважала невістці. Та й квартира, в якій жила Ганна, була її власністю, поки син не вмовив підписати дарчу на його імя. Скільки просив, переконував: «Мамо, нічого не зміниться, як жилаш вдома, так і житимеш». Та щойно квартира стала його, вони всією родиною перебралися до неї, а з невісткою почалися сварки мало не щодня. Все було їй не так: то борщ недосолений, то у ванній слід лишився після купання. Спочатку син ще іноді заступався, потім і сам почав бурчати. Незабаром Ганна Омелянівна відчула: вони щось потайки ввечері перемовляються на кухні, а як вона зявлялася замовкали.
Якось зранку син несміливо почав розмову, мовляв, непогано було б «відпочити». Мати подивилася йому в очі й сумно запитала:
То до притулку мене відправляєш, сину?
Син зашарівся, зашарудів паперами:
Та ні, мамо, ну що ти, це ж санаторій! Полежиш трохи і додому.
Зібрав речі, швидко оформив папери й поспішив пообіцяти, що скоро навідається. За два роки зявлявся лише раз: привіз пару яблук, два апельсини, запитав, чи все добре, та, не дослухавши відповідь, поспішив у своїх справах. Відтоді вона тут мешкає, і кожен день схожий на інший.
Минув місяць син не зявився. Ганна Омелянівна набрала домашній номер. Відповіли чужі люди: квартиру давно продали, про сина нічого не відомо. Дві ночі пролежала, ковдру обіймаючи, поки не схопила себе на думці нема змісту сльози лити, додому вже не повернеться. Найболючіше вона колись образила доньку задля сина.
Ганна народилася у поліському селі. Там і заміж вийшла за однокласника Петра. Хата простора, господарство було нехай не велике, але й голоду ніколи не знали. Та прийшов сусід з міста, став Петрові розповідати, як там добре й робота, й житло. Петро надумав продали все, переїхали до Києва. Квартиру дали відразу за направленням. Нову мебель купили й старого «Запорожця». І саме на тій машині потрапив Петро у аварію.
За дві доби в лікарні помер. Після похорону Ганна залишилася одна з двома дітьми. Мила підїзди вечорами, щоб нагодувати й одягти малечу. Думала: підростуть допоможуть Але сталося інакше.
Син потрапив у неприємну історію, довелося позичати гроші, аби не загримів за ґрати. Два роки працювала, віддаючи борги. Дочка, Орися, заміж вийшла, народила дитину. Перший рік усе було спокійно, а потім синочок Орисі почав хворіти. Орися була змушена звільнитись, лікарні, черги, консультації діагноз поставили не відразу. Коли нарешті визначили рідкісну недугу, виявилося, є лише один інститут, де лікують подібних дітей. Там черга на кілька років.
Саме тоді Орися познайомилася у інституті з чоловіком, що теж мав доньку з такою хворобою. Зійшлися, почали жити разом. Минуло кілька років він захворів, потрібна була операція. Ганна Омелянівна мала трохи заощаджень та, сама не знаючи чому, відмовила доньці, бо хотіла ці гроші сину на перший внесок за житло дати. Орися образилася до сліз, наостанок сказала, щоб більше не зверталася ні з чим: «Ти мені вже не мати».
Минули роки, вони не бачилися понад двадцять літ. Орисів чоловік видужав, і вони разом з дітьми виїхали десь до моря, до Одеси. Якби можна те все повернути назад хтозна, може, інакше б вчинила Ганна Але минуле не повернути, скільки не жалій.
З роздумами Ганна підвелася з лавки, та й поволі рушила до свого корпусу. І раптом почула:
Мамо!
Серце стислося. Вона повільно озирнулася Орися. Ноги затремтіли, мало не знепритомніла, але донька встигла підхопити її.
Ось і знайшла тебе, мамо Брат твій адрес не хотів казати: пригрозила судом за незаконний продаж квартири одразу замовк
Удвох зайшли до холу, сіли на диван.
Пробач мене, мамо, що так довго не давала про себе знати. Образа тиснула то відкладала, то соромилася. А тиждень тому ти мені наснилася: ходиш лісом, вся у сльозах. Прокинулася так важко стало. Чоловікові розповіла, а він каже: «Їдь до мами, помиріться». Приїхала чужі люди у нашій квартирі. Довго шукала адресу брата, та таки дізналася І ось зараз разом. Збирай речі, поїдеш до нас. Дім у нас просторий, біля самого моря. І чоловік каже: якщо матері погано відразу забирай.
Ганна притулилася до доньки та заплакала. Але ці сльози вже були щасливими.
Шануй батька свого й матір свою, щоб довгі були дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дарує тобіі вперше за багато років Ганна Омелянівна відчула не самотність, а тепло, надію й тиху вдячність. Вечірнє сонце золотило дерева, розливало ніжне проміння на подвіря пансіонату. Галина Василівна вийшла їм назустріч із своєю улюбленою хустинкою і обійняла на прощання. Марічка винесла пакет яблук «дорогу підсолодити». Старенькі махали з вікон, мовляв бережіть себе!
Їдемо, мамо! Орися міцно тримала її за руку, і в очах у доньки палахкотіли сльози й усмішка водночас.
Вони рушили дорогою на південь, а за вікном зникали сірі стіни, і страхи минулого залишалися позаду. Попереду був дім справжній, повний сміху, моря й теплого хліба. Ганна Омелянівна дивилася у вікно, крізь сльози бачила, як за обрієм світліє новий ранок. Колись вона пожертвувала власним щастям заради дітей, але доля повернула їй найважливіше: змогу ще раз відчути себе потрібною й любленою.
І коли перші хвилі моря задалеклили у вікні, Ганна Омелянівна тихо прошепотіла доньці:
Дякую тобі, Орисю. Ти мені знову повернула дім.
А там, за вікном, уже кликали чайки до нового, кращого життя.
