«Марія ще молода, вона ще матиме дітей!» промовила вона. Але зрештою нікому не було потрібне це маля.
Марія та Олексій виростали у сонному райцентрі на Поділлі, вчилися спина об спину у тій самій школі. Після випуску переїхали до Києва шукати кращої долі. Взяли в оренду малесеньку хрущовку на Оболоні, влаштувалися на роботу. Жили разом, не розписані. Коли Марія завагітніла, Олексій раптово зник. Дитина не входила в його життєві плани.
Марія не знаходила собі місця ніби гойдалка на вітрі, все крутиться, немає опори. Вона покинула місто і, в одній з ночей, повернулася у свою рідну Ладижин. Але й тут її не зустріли з розкритими обіймами. Мати Олексія, місцева чиновниця з Карпенка-Карого, розпустила чутки, що Марія носить чужу дитину, що хлопчик ніяк не стосується їхнього роду. Цю гірку оповідку розбирали по кісточках і сусіди, і родичі, адже обидва рідства жили поряд, забуті деревяні паркани ледве трималися від їхніх язиків.
Знайомі перешіптувалися: чого довелося молодій дівчині. Незабаром Марія народила дівчинку світлокосу, лагідну, мов ранкове сонце. Вона не нарікала на родину чоловіка, хотіла ростити доню в тиші, здалеку від чварів. Але мати Олексія не вщухала: «Подивіться на неї! Волосся світле, а у нас усі чорняві! Ніс не наш! Ми всі красиві, а ця дитина От і підсуває чужу у нашу сімю, шукає вигоди».
Марія, змучена словами й поглядами, запропонувала пройти ДНК-тест: хай вже всі знають правду. Результати отримали відразу і все змінилося в одну мить. Стара дама запросила Марію у гості познайомити з онукою. Принесла пакунки: новенькі сукенки, іграшки, солодощі. Для Марії, яка ледве жила лише на мамину пенсію в тисячу гривень, це була неабияка підтримка.
Та скоро нова бабуся зажадала взяти малу до себе «на вихідні». Марія відмовила: дівчинці лише рік, як же залишити маму? Бабуся обурилася й почала лякати судом: мовляв, забере онуку собі, адже у неї є все для гарного майбутнього і квартира, і стаж роботи, і звязки. Суд обовязково підтримає її, а у Марії нічого немає: безробітна та самотня. Вона ще молода ще народить! Тим більше всі судді у місті її друзі з гімназії.
Марія вступила у боротьбу. Ледве встигала жити: то письма, то виклики у суд, то слідкування родичів, то розмови про щастя дитини. Роки йшли. Донька росла. Олексій одружився та у нього народився син тепер теща перейшла до нового малюка, а Марія з дочкою перебралися до Києва. Але часто мусила повертатись у Ладижин, до мами. І ось, якось зустріла молодого чоловіка. Мама радила влаштовувати життя сама тим часом доглядала онуку. Марія обіцяла: щойно все владнається, забере дочку до себе.
Потроху все стабілізувалось. Марія вийшла заміж за іншого чоловіка, який працював на базарі. Орендували двокімнатну квартиру на Троєщині, чекали на спільну дитину. Здавалося, життя налагодилось. Та Марія не поспішала повертати дочку: чоловік прохолодно ставився до чужої дитини, в Ладижині у дочки школа й подруги, бабуся доглядає. Здавалося, так краще всім. Але бабуся почала хворіти: то серце схопить, то приїде швидка допомога й забере у лікарню. Дитина тим часом жила у бабусь-сусідок, чекаючи маму.
Про долю дівчинки забула впливова бабуся навіть коли зустрічала матір Марії у магазині, лише сумно посміхалася:
«Ось що треба було робити! Віддала б ти мені малу і зараз би вона вчилася у найкращій гімназії, співала б на фортепіано, розмовляла б польською. А так мама її покинула, стала нічиєю. Хто ж з неї виросте? Я вже онука доглядаю він усім буде забезпечений!»
Олексій ніколи не приходив до дівчинки. Дитина, за яку стільки боролися, виявилася не потрібна нікому. Що чекає її попереду ніхто не знає. У сновидінні Марії донька іноді раптом перетворювалась у голос, у дзвін годинника чи промінчик між фіранками і знову зникала у мареві снів.
