Зошит, 17 вересня
Я вже кілька днів не встаю з ліжка ніби й не хворію, але сил зовсім немає. Все крутиться в голові, і взагалі нічого не хочеться. Навіщо? думаю собі. Виховав синів і доньку, батьків в останню путь провів Мені здається, для цього життя я вже все зробив. Літа пролетіли швидко і якось непомітно. Трохи дивився на кімнату: павутиння зявилося під стелею, за вікном город весь у бурянах. Почало сіріти, я закрив очі та заснув.
Уві сні до мене прийшла мама. Я здивувався мама мені не снилась із того часу, як ми прощались на цвинтарі на Саперному у Львові три роки тому. Стоїть переді мною, лагідно дивиться, простягає руки, ніби хоче пригорнути, приголубити мене так, як колись. Але невидима стіна між нами не може торкнутись.
Синочку мій, тихо промовила мама, завтра у тебе останній день
В ту ж мить мене щось наче виштовхнуло зі сну. Підвівся з ліжка, тремчу.
Як останній? Невже вже все? Чому так рано? крикнув уголос, але кімната була порожня.
Я уявив: лежу тут на цьому ж ліжку, вже бездиханний, зїжджаються діти, родина, сусіди А в хаті безлад, в городі бур’яни, на стіл поставити нічого. Мене охопила паніка. Почав бігати по хаті, не знаючи, за що взятись.
На кухні швидко замісив тісто. До вечора підійде пиріжки спечу, якщо доживу. Відро води, ганчірка пил з кожного куточка стер, прибрав усе зайве. Взявся мити підлогу.
Ну, вже лад, видихнув я.
Пора в город. Махав сапою, як шалений. В голові стукало: «Останній день! Останній день!»
Лише після останньої грядки відчув, що ноги гудуть.
Перепочину. Ні, потім відпочину.
Згадав за тісто, побіг до хати. Вже й пиріжки на столі. Уявив, як приїдуть діти, чаю попють, маму згадають Дай-но спробую один пухкі, гарні вийшли.
Сів біля вікна.
Як чудово все ж таки жити на білому світі! Але треба готуватися в останню путь.
Почав перебирати свій гардероб, вибираючи, що б одягти. Нарешті обрав свій найліпший костюм, навіть якого ще не мав нагоди надягати.
Зачесався, вмився, подивився у дзеркало. Аж усміхнувся: та це ж не на похорон а на весілля! Але з долею не пожартуєш
Ліг на ліжко, готовий помирати. Тут із-за вікна почувся гул двигуна під двір підїхала автівка, посигналила.
То до сусідів, подумав, то до них часто хто їздить.
Через хвилину хтось стукає у двері, ще й кілька разів.
Невже це наші приїхали? підходжу до вікна. Незнайома машина. Дивний дорогий седан, хіба загубився хтось? Йду відчиняти. На порозі чоловік середніх років, добре вдягнений, з чемною усмішкою.
Ви не Сергій, бува? питає.
Та я Сергій, дивлюсь суворо, А ви хто?
Я до вас. Вибачте, в дорозі затримався Я Володимир.
Вам щось треба? питаю не розуміючи.
Так, замявся, я хотів познайомитися.
Думаю про себе: зовсім не в час із цим знайомством. Запрошував мене в «Viber», а я рідко заходжу, навіть не впізнаю людей у тій переписці Як знайшов мене незрозуміло.
Вибачте, Володимире, але я давно ні з ким не знайомлюсь і нічого у своєму житті змінювати не хочу. Вам краще їхати додому.
Вибачте, напевно, ви маєте рацію. До побачення.
Зняв з кишені коробку львівських цукерок і простягнув мені.
Пробачте, якщо щось не так.
Пішов, але мені стало його шкода. Хто зна, може в дорозі цілий день, може й голодний
Постривайте, Володимире, гукаю, заходьте хоч чаю випєте.
Він зрадів, аж очі заблищали.
Вмив руки рушник там.
Я чай наставив і пиріжки поклав. Йому, видно, дуже сподобалось їв, як давно голодний. І мені самому стало тепло так, що й не пригадаю, коли востаннє.
Дякую, Сергію, сказав він після вечері, підкажіть, якщо щось треба допомогти.
Подивився людина ділова, не ті легковики, що колись зустрічалися. Жартую:
Та треба, будівля в дворі розсипається, паркан давно згнили
Зроблю, Сергію, усе тільки скажіть.
Зібрався, подякував.
Спасибі за гостинність. На нічліг не напрошуюсь, розумію.
Щасливої дороги, Володимире.
Я прибрав зі столу, сів ще трохи і знову ліг спочивати. Цілий день не сидів стомився.
Уві сні мама знову прийшла.
Сину, чого ж ти втік учора, не дослухав? Сьогодні був останній день твого самотнього життя. Ми там знаємо, як важко тобі на самоті. Послали тобі ми помічника не віджени, він оберігатиме тебе, а ти його.
Хто він, мамо? запитав. Вже ж пішов твій ангел.
Вона перехрестила мене і щезла
Рано-вранці шум під вікном. Зирк у двір вантажна «ГАЗель» повна будматеріалів підїхала. Ще одна, з неї вивантажують дошки. А керує і показує Володимир.
Хотів вийти і сказати, щоб забирали, адже ж нічого не замовляв! Але вже інша робота ще машина з парканом йде, робота закипіла.
Володимир то сам цвяха забиває, то сусідів координує.
Володимире, нащо ви так? запитав я.
Все буде добре, Сергію, зайдіть у хату, холодно.
Якось розгубився. За життя до чоловіків остерігався, ні від кого ніколи допомоги не приймав, усе сам. А тут орда робочих, і мене немає вдома.
За кілька днів новий паркан з бляхи, відремонтована підлога, оновлений сарай, піч працює як треба. Я до Володимира: «Може, вам грошей дати за це все?»
Він аж розсердився:
Та що ти, Сергію! Навіщо?
Я витяг усе, що мав десь дві тисячі гривень, але невеличка копійка, бо більше не було.
Він лиш усміхнувся і пішов. А потім зник. Не зявився ні завтра, ні через тиждень.
Дивно, не знаю, що на душі. Наче самотність у груди вчепилася. Думки тільки про нього.
Навіщо я образив Володимира? Як тепер без нього? питав себе, неначе зналися все життя.
По дорозі сусідка зупинила:
Гей, Сергію, ти тільки не жени того чоловіка, бачиш, скільки для тебе зробив! Толковий він.
Та поїхав ніде і не видно, відповідаю.
Де вже там, каже, кожного вечора його машина на повороті за крайнім будинком стоїть.
Я помчав, але ні Володимира, ні машини не побачив. Повернувся додому з пусткою в серці.
Вночі не спалось. Одягнувся, вийшов на ґанок прохолодно. Сів на сходинку, запнувся у плед.
Чого я такий нещасний І справді, дурний
Тут раптом хтось підбігає, бере на руки, цілує жорстко в щоки й губи, мокрі від сліз.
Сергію, не плач, шепоче.
Де ж ти був так довго, Володимире? Чого поїхав?
Та я ж і не поїхав, не зміг люблю тебе!
І я тебе більше ніж життя.
Міцніше притулився до свого ангела, що зійшов з неба.
Дякую, мамо прошепотів, уже не стримуючи сліз, але сльози були щасливі.
Сьогодні я зрозумів скільки б років не було, ніколи не пізно пустити у життя когось нового. Доки серце здатне кохати і вірити, доти й живемо насправді.
