Бабусю зібрали всією родиною
Бабусю зібрали всією родиною. Не приховуючи образ, казали їй відверто, як вона їм набридла. І те, що, нарешті прийшла весна, а значить, час їй їхати в село до пізньої осені. Онуки були до неї байдужі, невістка не любила її. Син постійно був у відрядженнях, а коли зявлявся вдома теж не приділяв матері особливої уваги.
Вона відчувала себе тягарем. Все розуміла, і з останніх сил терпіла ці страждання, з року в рік чекаючи весни як найкращого часу, як чогось справжнього і надійного.
Цьогоріч весна прийшла рано. Бабуся часто сиділа біля підїзду, милувалась теплим весняним небом, грілася під сонцем. Вигляд у неї був як у обсмиканого горобця худенька, у старих порваних свитках, у стоптаних валянках, натягнутих на них калошах.
Хоча рідні її не любили, сусіди ставились до неї добре. Завжди віталися, цікавились здоров’ям, допомагали піднятися на пятий поверх. А сусідські хлопчаки навіть допомагали нести сумку з продуктами, коли бачили її по дорозі з магазину.
Бабуся, незважаючи на вік, виконувала всі домашні справи: варила, прала, прибирала. Це було її обовязком. Невістка майже ніколи цим не займалася.
От сидиш вдома цілий день, от і роби все, нахабно казала вона, повертаючись з роботи і скидаючи взуття у коридорі.
Онуки із бабусею не розмовляли. А коли до них приходили друзі, вона не виходила з кімнати, бо якось один з онуків сказав, що вона своїм виглядом їх соромить.
Бабуся ніколи ні з ким не сперечалася. Більше мовчала. А вечорами, коли всі вже спали, тихенько плакала у своїй маленькій кімнатці про свою долю.
На вокзал її відправили на таксі, щоб не ходити з нею по маршрутках. Багажу в неї було мало старенька торба і невеликий кульок з якимось ганчірям.
Спираючись на палицю, вона тихо йшла по перону. Присіла біля лавки. Незабаром підійшов потяг, і вона зайшла у вагон. Дивилася у вікно добрим, ясним поглядом. Коли потяг рушив, вона витягла з сумки помяту фотокартку. Син, онуки і невістка посміхалися з фотографії. Останнім часом усміхалися їй лише звідти. Бабуся поцілувала знімок і обережно поклала назад.
Зійшовши на станції, вона тихо рушила до села. Хтось підвіз її майже до самого дому. Відкривши хвіртку, вона пішла розкислою від весняних дощів стежкою до хати. Тут все було рідне, близьке. Тут вона була потрібна старим стінам, старому паркану, похиленому ганку. Тут її чекали.
Село для бабусі все. Тут вона народилася, тут зявились на світ її діти, тут помер чоловік. Жила вона тут майже пів життя. Пережила старшого сина так склалося, що він не дожив до цього часу.
Бабуся відчинила віконниці, розтопила піч. Сіла біля вікна на лавці і задумалась. На цій лавці колись сиділи її діти. За цим столом їли, спали на тих ліжках. Бігали по цій підлозі та дивилися у ці ж вікна. В її голові лунали дитячі голоси. Тоді вона була мамою. Найпотрібнішою для них. Найріднішою і найближчою.
А сонце тоді так само світило у вікно, було багато весен щасливих і турботливих прожитих у цих стінах. Вона посміхнулась весні сільській…
***
Вранці бабуся не прокинулась. Назавжди залишившись на своїй землі. На столі лежало багато старих фотографій. І одна нова, але помята та сама, з якої ще вчора їй усміхались рідні.
Поки ми живі, ми можемо встигнути багато чого: попросити пробачення, подякувати, зізнатися у почуттях. Поки ми живі, не маємо права відкладати такі речі на завтра. Адже коли людина йде, вона вже не повернеться, а в наших серцях залишаються такі камені, нести які дуже важко.
Треба жити вірою, правдою і робити добро від серця, від себе самого. Любити і чекати, цінувати почуття інших, памятати про тих, хто дав тобі життя і поставив на ноги.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
