Бабусю Оксано! крикнув Дмитро. Хто вам дозволив тримати вовка в селі?
Оксана Степанівна заплакала, побачивши як завалився старий паркан. Вона вже не раз латала його старими дошками, підпирала камінням, сподіваючись, що витримає ще якийсь час, поки вона назбирає достатньо грошей зі своєї й так мізерної пенсії. Але не вийшло огорожа впала.
Вже десять років, як Оксана залишилась сама, відколи її любий чоловік, Василь Андрійович, відійшов у засвіти. У нього були золоті руки. Як був живий, бабуся ні про що не журилася. Василь був майстром на всі руки і тесляр, і столяр, і в хазяйстві лад.
Сусідські чоловіки лише головами хитали: все, що треба було Василь сам робив, майстрів не кликав. В селі його поважали за працьовитість і щирість. Разом вони прожили щасливих сорок літ, і тільки один день не дожили до ювілею. Охайна хата, сад, город то все було результатом їхньої спільної праці.
Було у них одне-єдине дитя син Тарас, їхня гордість. З дитинства він звик до роботи, помагав матері і словом, і ділом. Повертається мама з колгоспу втомлена, а Тарас вже і дров приніс, і воду натягав, і худобу напоїв.
А ввечорі, як батько повертався з роботи, вмивався і виходив на ґанок покурити, поки дружина порається на кухні. За вечерею всі разом ділилися новинами, сміялися. Були справді щасливі.
Час йшов, залишаючи тільки теплі спогади. Тарас виріс, поїхав у велике місто навчатися, там і оженився з киянкою Оленою. Оселилися у столиці. Спочатку Тарас ще навідувався до села, а згодом, як дружина втягла у модні закордонні поїздки, приїзди рідшали. Василь Андрійович сердився:
Де ж так втомився наш Тарас? Це певно Оленка його намовляє. Чим нам гірші Карпати за ту Італію?
Сумували батьки, але що поробиш таке життя. Жили і чекали хоча б листа від сина. І тут хвороба настигла Василя Андрійовича. Сил не ставало, марнів на очах. Лікарі вже й зарадити не могли, казали час готуватися до прощання. Якраз весною, коли все навколо розцвітало, заспівали соловї а Василь тихо згас.
Тарас поспів лише на похорон, розкидався слізьми і картаючи себе, що не встиг приїхати раніше. Тиждень побув у хаті, та й повернувся до міста. За десять років бабусі Оксані всього три короткі листи написав. Залишилась вона одна-однісінька. Продала і корову, і кількох овець хіба їй самій хазяйнувати? Довго стояла біля воріт Бурьонка, слухаючи, як бабуся плаче на весь двір. Замикалася Оксана Степанівна у найдальшій кімнатці, затуляла вуха, плакала.
Без чоловічих рук господарство занепадало: то дах протік, то підлогу вода підтопила. Оксана намагалась триматись те що могла, сама лагодила, на велике означення відкладала з пенсії на майстрів.
Так і жила, ледве зводячи кінці з кінцями, як нова біда впала ні з того, ні з сього став гаснути зір. Колись Оксана без окулярів нитку в голку засуне, а тут ледве вітрину магазину розгледіти змогла. Через півроку майже зовсім нічого не бачила.
За порадою медсестри поїхати на обстеження, Оксана Степанівна тільки зітхнула:
Навіщо мені те світло? Я все на дотик знаю.
Але в селі почали зявлятися злодії вилізали по нічних хуторах, хати розбивали. Страх зявився у старої нема пса, нема захисту.
Пішла до мисливця Миколи:
Може, знайдеш мені цуценя? Хоч дрібного, а сама вигодую.
Микола, мужик добрий, але хитрий, запропонував:
Бабусю, хіба лайки для хати? Я з Києва знайомого попрошу знайде вівчарку, породисту.
Далебі, що грошей мені лише на паркан, яка там вівчарка
Та не дорожче, ніж здоровя, бабусю.
Оксана Степанівна перерахувала свої заощадження: гривень ледь вистачає, а на доброго пса все ж мрія. Але Микола постійно відкладав, обіцянки давав, грошей брав а з пса ні вісточки. Бабуся, звісно, сварилася, але й розуміла чоловік нещасний: без родини, без дітвори, а тільки чарка друга йому.
Микола допомагав по селу, після робіт іноді затримував пляшку. Та коли спивався йшов у ліс, малину, гриби, рибу ловив. Все селянам за копійки продавав, знову на випивку витрачав. Допомагав і бабусі і паркан підремонтувати, і дрова поколотити.
Схоже, що з собакою знову не вийде, зітхнула Оксана: заплатити треба за ремонт, а лишків не буде. Але Микола прийшов із рюкзаком, де щось вовтузилося.
Дивіться, кого я привіз! Микола розстебнув рюкзак.
Сліпувата Оксана намацала пухнасту мордочку.
Невже цуценя?
Еге ж, найкращий із вівчарів! Більше ніде такого не знайдете.
Щеня заскімлило, лапками рюкзак розштовхує. Сполошилась Оксана:
Де мені на вас гроші взяти? На паркан лише маю!
Назад нести куди? Хоч уявляєш, скільки я дав за цього пса?
Знову мусила бабуся позичати в магазині пять пляшок «горілки» записали в борг і прізвище у книжечку вписали.
Серед вечора Микола укопав новий паркан, а Оксана ситно нагодувала і чарку поставила. За столом Микола розповідав:
Годувати двічі на день треба, ланцюг міцний бери, виросте здоровань. Я в собаках розуміюся.
Так оселився в хаті у Оксани ще один мешканець сіренький Барбос. Вона полюбила цуценя, а той кожного разу скакав від радості, коли бабуся виходила до двору. Лише одне турбувало: собака виріс завбільшки з теля, а гавкати так і не вмів. Це засмучувало бабусю.
Ой, Миколо, та ще й обдурив! Продав як вівчарку, а сам негодящий пес.
Але ж, як не є, вигнати добряка серце не дало. Він не гавкав, зате виглядав грізно сусідські пси й близько не підходили.
Якось до села заїхав Дмитро, місцевий мисливець. Купував сіль, сірники до сезону. Проходячи повз двір, побачив Барбоса.
Бабусю Оксано! розгублено крикнув Дмитро. Хто вам дозволив вовка тримати? Та це ж справжній вовк!
Оксана Степанівна перелякано схопилася за серце:
Ой лишенько, дурна я! Микола обдурив мене казав, вівчарка чистокровна!
Дмитро задумливо порадив:
В лісі місце йому. Він і так на волю рветься. Не накличіть біди
Зажурилася стара. Серце стислося від жалю такого доброго звіря втрачати важко. Та віддала Барбоса в ліс Дмитро сам відвіз. Помахав хвостом, зник між соснами і більше його не бачили.
Оксана сумувала, а на Миколу сердилася. Але й той шкодував. Колись у лісі натрапив він на лігво, де вовчиця мертва лежала, а біля неї вовченята зранені. Одного тільки врятував і заховав, щоб віддати в добрі руки. Думав, підросте утече, а поки що і бабусю захистить.
А коли про все дізнався Дмитро, все змінилося. Микола довго не наважувався навіть до хати підійти. За вікном заметіль, а Оксана піч топить.
Якось вечірньої пори у двері постукав незнайомець.
Добрий вечір, бабусю. Пустіть переночувати? Збився з дороги, йшов у сусіднє село.
Як тебе звати, синку? Я вже майже не бачу.
Я Роман, недавно тут хату купив.
То це ж, певно, хата покійного дядька Павла?
Саме так, кивнув.
Оксана пригостила чаєм, запросила за стіл. Не помітила, як Роман заглядає у старий сервант шукає цінне. Поки бабуся біля плити, той відкриває дверцята. Почула скрип.
Чого ти там нишпориш?
Та грошову реформу ж проводили, ось допомагаю позбутися старих купюр!
Не було такої! Ти хто такий?
Чоловік дістав ножа.
Мовчи, стара, давай гроші, золото, харч!
Перелякала Оксану, а душа завмерла. Але тут розчахнулися двері вбіг Барбос, кинувся на злодія. Той ледь відбився, поранив пса й утік.
У цей час Микола якраз йшов до Оксани вибачатися. Побачивши чоловіка з ножем, кинувся до двору. В хаті Барбос стікав кровю, а злодія вже ловили разом із дільничним. Грабіжника засудили.
Барбос став героєм села. Йому приносили гостинці, вітався кожен. Тепер він був вільний гуляв лісом, але завжди вертався до Оксани.
Одного дня біля хати зявилася чорна «Тойота». На подвірї рубав дрова Тарас син таки приїхав! Обійняв матір, запросив у місто на операцію, обіцяв повернути зір.
Якщо треба, то поїду, зітхнула Оксана. Улітку онук приїде хочу його побачити. Миколо, доглянь хатку і Барбоса.
Микола кивнув, а Барбос вмостився біля печі.
Життя навчило Оксану цінувати доброту і вірність. Навіть якщо біда обіймає з усіх сторін, любов, дружба і небайдужість рятують серце. Адже справжнє щастя не в грошах воно у людських стосунках, у добрих серцях, що здатні зігріти і захистити навіть у найлютіші морози.
