Пані Марія Прокопівна прокинулася в будинку для людей похилого віку. Невістка все організувала до дрібниць, та забула про один дрібязок
Свідомість повернулася до неї раптово. Вона розплющила очі й побачила незнайому кімнату, схожу на лікарняну палату. Голова тріскалася, скроні гули, а в памяті провал. Як вона тут опинилася? Що сталося?
Замкнувши очі, вона намагалася згадати. Перед нею постала її квартира двокімнатна, скромна, але рідна. Дісталася вона від покійного чоловіка, який працював на заводі. Після його смерті вона жила там з сином Тарасом. Роки минали спокійно, у домі панували тепло й злагода.
Але все змінилося, коли Тарас одружився. З появою Оксани атмосфера нагрілася напруга між невісткою й свекрухою виникла відразу.
“Це жах, буркотіла Оксана, оглядаючи меблі. Шафи як із музею, штори ще з часів СРСР. Треба все викидати!”
Марія Прокопівна мовчала. Кожен куточок був повязаний із спогадами про чоловіка.
“Це мій дім, і вирішувати, що викидати, буду я. Не подобається двері там, різко відповіла вона.
Для Оксани це був виклик. Вона затаїла образи й почала діяти. Наступного дня вимагала позбутися книг:
“Тут неможливо дихати! Скрізь пил! А ми, до речі, чекаємо дитину!”
Марія спалахнула:
“Ці книги для мене не макулатура. Хочете дихати витріть пилюку. А до моєї бібліотеки не чіпайтеся. Інтерєр змінюйте, коли мене не стане.”
Сварки стали частими. Незабаром Тарас, стомлений скандалами, зїхав з дружиною в орендовану хатинку. Але матір відвідував регулярно. Одного разу він соромязливо попросив:
“Мамо, будь ласка, знайди спільну мову з Оксаною. Нам важко, і ти нам потрібна.”
“Я намагаюся. Та схоже, їй конфлікти до вподоби, зітхнула Марія.
“Знайдемо вихід, сказав він, хоч сам не знав як.
Все змінилося, коли в парку вона випадково познайомилася з Василем літнім вдівцем, добрим і самотнім.
Розмова затяглася, було тепло й щиро. Вперше за довгий час вона відчула полегшення. Василь був простим, веселим і доброзичливим. Вона ніби ожила.
Того ж вечора вона представила його синові та невістці.
“Тарасе, Оксано, це Василь Іванович. Ми вирішили, що він житиме зі мною.”
“А ви, додав Василь, усміхаючись, можете переїхати в мою хатинку. Вона маленька, але безкоштовна.”
Оксана вибухнула:
“Ви що, жартуєте?! Ми з дитиною в однушці, а ви тут житимете на широку ногу?! Ніколи!”
Грюкнувши стільцем, вона вибігла. Тарас, червоний, пробурмотів: “Вибач гормони” і побіг за нею.
Марія лишилася сидіти, приголомшена.
Спогади обірвалися болем. Вона заплющила очі. Де вона? Як сюди потрапила?
Двері відчинилися, увійшла медсестра. Мовчки перевірила пульс.
“Пані, поясніть де я? Що сталося?” прошепотіла Марія.
“Ви не памятаєте? холодно відповіла та. Ви напали на літню жінку. Її ледве врятували. Вам пощастило.”
“Що?! скрикнула вона. Я нікого не чіпала! Це помилка!”
Медсестра мовчки зробила укол і вийшла.
Незабаром зявилася жінка років шістдесяти.
“Привіт. Ти, мабуть, Марія? Я Ганна. Тут недавно, але вже багато чого зрозуміла. Це не лікарня. Це будинок для літніх. Сюди часто потрапляють не через хворобу, а через родинні чвари.”
Марія розгубилася:
“Але в мене є квартира, пенсія. Син не міг так зробити”
“У нас у всіх було ‘все’. Але всі опинилися тут. У когось ‘раптова деменція’, в інших ‘агресія’. Все легко підробити.”
“Я не хвора! Я в здоровому глузді! скрикнула Марія.
“Згадай останні дні. Щось дивне було?”
Вона задумалася. Оксана частіше приносила їжу. Особливо ті смачні вареники, після яких завжди хотілося спати Думки плуталися.
“Це вона. Вона мене ненавиділа. Але Тарас Василь вони мене знайдуть.”
Ганна похитала головою:
“Не сподівайся. Тут ніхто не шукає. Документи оформлені. Все ‘законно’.”
“Я не здамся. Я втечу! рішуче сказала Марія.
“Не сьогодні. Бачила ту медсестру? Вона не просто зла вона небезпечна.”
Слова Ганни змусили Марію похолонути, але вона стиснула її руку:
“Ми виберемося. Будь-якою ціною.”
“Я знаю, хто допоможе, шепнула Ганна. Тут є одна добра медсестра Настя. Вона хоче вивести нас, але не знає, кому повідомити.”
“А в мене є людина! скрикнула Марія. Василь, колишній військовий. Він нас знайде!”
Наступного вечора Настя прослизнула в палату з телефоном.
“Швидше, у вас хвилина.”
Тремтячими руками Марія набрала номер.
“Василю, це я. Забери нас звідси. Віриш мені?”
Не минуло й двох годин, як під вікнами заревли сирени. Марія підбігла й скрикнула:
“Вони тут! Ми врятовані!”
