Бабуся завжди виділяла одного онука
А мені, бабусю? тихо питала я, стискаючи в руках тарілку.
А ти, Соломійко, і так справнюща. Диви, які щічки наїла.
Грецькі горіхи вони для розуму, Володі вчитися треба, він чоловік, опора.
А ти йди, он, книжки на полицях протри. Дівчинка має до праці звикати.
Соломіє, ти серйозно? Вона ж іде Лікарі сказали кілька днів, не більше. Може, й годин
Володя стояв у дверях кухні, крутячи в руках ключі від авто. Його вигляд був втомлений, хмурий.
Я цілком серйозна, Володю. Чаю хочеш? я навіть не обернулася, повільно нарізаючи яблуко для доньки. Сідай, зараз заварю свіжого.
Який чай, Соломіє? брат зайшов далі в кімнату. Вона там лежить, ті трубки, хрипить…
Вона зранку питала тебе. «Соломійко», каже, «де моя Соломійка?». У мене серце обірвалося. Невже ти не прийдеш?
Це ж бабуся! Останній шанс, розумієш?
Я склала дольки яблук на тарілочку і тільки тоді підняла очі на брата.
Для тебе бабуся. Для неї ти Володичку, сонечко, єдиний спадкоємець і надія роду.
А я… для неї мене, наче, й не існувало.
Ти справді думаєш, мені потрібне це «прощання»?
Про що нам говорити, Володю? Що я їй маю простити? Чи вона мені?
Та кинь ті образи дитячі! Володя грюкнув ключами об стіл. Так, вона тебе не любила, як мене. Ну то й що?
Вона стара людина, у кожного свої дивацтва. Але вона вмирає! Неможна ж бути такою жорсткою.
Я не зла, Володю. Я просто до неї нічого не відчуваю. Йди сам. Посиди біля неї, потримай за руку, їй твоя присутність зараз потрібна в десять разів більше, ніж моя.
Ти ж для неї радість і опора. Тож і будь нею до кінця.
Володя подивився на мене, розвернувся й мовчки вийшов, грюкнувши дверима.
Я зітхнула, взяла тарілку з яблуками й пішла до кімнати доньки.
***
У нашій родині все завжди було розділено чітко. Та батьки любили однаково і мене, і Володю.
У домі завжди було гамірно, пахло борщем, пиріжками і радістю родинних свят.
Бабуся Олександра Миколаївна була зовсім іншою.
Володичку, ходи до мене, соколику, шепотіла бабуся, коли ми приїздили на вихідні. Глянь, що я тобі підготувала.
О, це ж свіжі горіхи з нашого саду, сама чистила! І цукерки «Київ вечірній», свіженькі!
Мені було тоді сім. Я стояла поруч і бачила, як бабуся дістає з буфета омріяний пакунок.
А мені, бабусю? тихо питала.
Олександра Миколаївна кидала на мене короткий, колючий погляд.
А ти, Соломійко, і так розумненька. Щічки як маків цвіт.
Грецькі горіхи для розуму, Володі вчитися треба, він чоловік, на ньому все тримається.
А ти йди, допоможи мені порох стерти. Дівчина має до праці звикати.
Володя, червоний від ніяковості, хапав пакунок і виходив у коридор, а я йшла за ганчіркою.
Мені було не образливо. Дивно, але я сприймала це, як туман над полем, як дощ просто є й все.
У коридорі звичайно чекав брат.
На, він ділився цукерками й щедро насипав горіхів у мою руку. Але не їж при ній, а то знову бурчати буде.
Тобі ж потрібніше, я усміхалася. Для розуму.
Та яке там! морщився Володя. Вона дивна. Давай, їж швидко.
Ми сідали на сходах, що вели на горище, і хрумкотіли «забороненим». Володя завжди ділився.
Навіть коли бабуся сунула йому двадцять гривень «на морозиво» потайки від мами, він одразу біг до мене:
Там на два «Пломбира» і жуйку вистачить! Побігли?
Брат був моєю підтримкою; його теплоти цілком вистачало, щоб я не відчувала браку бабусиної.
Минали роки. Олександра Миколаївна старіла.
Як Володі виповнилось вісімнадцять, вона патетично оголосила: переписує на нього свою другу двокімнатну квартиру у центрі Львова.
Опора роду має мати свою оселю, сказала на сімейній раді. Щоб не тинятись по чужих кутах.
Мама тоді лише тяжко зітхнула. Знала характер матері і не сперечалась. Ввечері ж, коли всі розійшлися, зайшла до мене:
Доню, не переживай Ми все бачимо. З батьком вирішили: ті гроші, що відкладали на машину і на розширення віддамо тобі.
Перший внесок на власне житло. Справедливо.
Мамо, та нічого ж, я обняла її. Володі квартира потрібніше, він з Іринкою вже весілля запланували. А я ще в гуртожитку поживу.
Ні, Соню. Ми не маємо права одну дитину виділяти, а іншу залишати. Бери, не сперечайся.
Я так і не взяла.
Володя одразу після весілля переїхав до бабусиної квартири, і вдома стало більше простору.
Я вселилась у його колишню кімнату, розставила книжки та мольберт і вперше відчула як прекрасно, коли любов не ділять на «правильну» чи «неправильну».
З братом наших стосунків це взагалі не зіпсувало, навіть навпаки він почував провину.
Соню, приходь до нас, кликав у гості. Іринка вареників наліпила. А бабуся ти ж знаєш. Учора знову дзвонила, казала: «Гроші не витрачав на твої дурниці?»
А ти що сказав?
Що програв все у більярд і купив пляшку кьянті, сміявся Володя. Вона так розізлилась, сказала: «То тобі Соня навчила!»
Звісно, хто ж іще, я посміхалася.
***
Коли я вийшла заміж за Андрія й народилася донька, питання житла стало гостро. Мама здійснила чудо дипломатії.
Дітки, сказала, у нас трьохкімнатна, у Володі двокімнатна, Соню, ви з Андрієм на орендованій.
Давайте поміняємо нашу на однокімнатну і двокімнатну: в однокімнатній ми з татом, а ви в двокімнатній сімєю.
Мамо, втрутився Володя, я відмовляюсь від своєї частки в батьківській квартирі. У мене є від бабусі, мені вистачить.
Нехай Соня бере все у них мала дитина, їм потрібніше.
Ти що, Володю? Андрій здивувався. Це ж серйозні гроші, ти впевнений?
Впевнений. Ми з Сонею завжди все ділили. Вона від бабусі недоодержала тепла, хай хоч це компенсується.
Я тоді розплакалася не від радості за квадратні метри, а що мій брат найліпший у світі.
Так ми й поділили квартири: усі залишились при своєму.
Мама часто приїжджала няньчити онучку, Володя з дружиною та синами були в гостях щовихідних.
А бабуся Олександра жила на самоті. Володя привозив продукти, лагодив крани, слухав нескінченні скарги про здоровя й «невдячну Соню».
Вона хоч раз подзвонила? підтискала бабуся губи. Хоч раз спитала, як моє серце?
Ба, та ти ж сама не хотіла її бачити, лагідно відповідав брат. За двадцять років жодного теплого слова ні разу
Я її виховати хотіла! гордо казала бабуся. Жінка має знати своє місце! А вона Квартиру одібрала, матір з хати вигнала!
Володя тільки зітхав. Пояснювати було марно.
***
Я сиділа на кухні, згадки знову та знову спливали у свідомості.
Ось бабуся відштовхує мою руку від банки з варенням. Ось хвалить нерівний малюнок Володі, а повз мою грамоту за олімпіаду проходить мовчки.
Ось на весіллі Володі королева, а на моє так і не прийшла: сказала, що хворіє.
Мамо, чого ми до бабусі Саші не їдемо? донька зазирає в кухню. Дядько Володя казав, що вона сильно хвора.
Бо бабуся Саша хоче бачити тільки дядька Володю, сонечко, я гладила доньку по голові. Так їй спокійніше.
Вона зла? донька щурилась.
Ні, замислилась я. Вона просто не вміла любити всіх разом. У неї в серці вистачило місця лише для однієї людини. Так буває.
Ввечері знову подзвонив брат.
Все, Соню. Годину тому.
Співчуваю, Володю. Тобі дуже боляче, я знаю.
Вона до кінця тебе чекала, збрехав брат. Я знала, що це лише з доброти, з бажання помирити бодай на цій точці. Сказала: «Хай у Соні все буде добре».
Дякую, Володю Приїжджай завтра до нас. Посидимо, помянемо. Я спечу пиріг.
Приїду Соню, а ти не шкодуєш, що не попрощалась?
Я не стала брехати.
Ні, Володю. Не шкодую. Навіщо це лицемірство? Ні вона мене, ні я її не хотіли бачити
Брат помовчав.
Може, ти й права, зітхнув. Ти ж завжди у нас була найрозумніша. Гаразд, до завтра.
Похорон був тихим. Я була заради мами з братом. Стояла осторонь, у чорному пальті, дивилася на хмарне небо, що завжди сумує над цвинтарем. Коли труну опускали в могилу, я не плакала.
Брат підійшов, обійняв за плечі:
Як ти?
Все гаразд, Володю. Справді.
Знаєш… Я у неї в квартирі розбирав речі… Знайшов скриньку. Старі фотографії.
І твої є. Багато. Усі вирізані окремо з родинних знімків. Вона зберігала їх окремо.
Я підняла брови.
Навіщо?
Не знаю. Може, щось відчувала, просто не вміла показати? Думала, як визнає тебе мені буде менше?
Може бути, я знизала плечима. Та зараз це вже не важливо.
Ми йшли до виходу з цвинтаря під одним парасолем міцний Володя і тендітна я.
Знаєш, сказав брат біля автівок, я ту квартиру все одно продаватиму. З собі візьму трикімнатну, хлопцям по однокімнатній на майбутнє, а решту… Давай фонд започаткуємо? Або дитячій лікарні віддамо? Нехай ті «бабусині» гроші просто так зроблять добро.
Я глянула на нього й вперше за ці дні по-справжньому тепло посміхнулась.
Знаєш, Володю… Це була б ідеальна помста Олександрі Миколаївні. Найдобрішу у світі помсту.
Значить, домовились?
Домовились.
Ми розїхались у різні сторони. Я їхала крізь візерунки нічного Львова, слухала музику й відчувала, як у мені нарешті встановився абсолютний спокій.
Мабуть, брат правий: частина грошей має піти на лікування якоїсь дитини. Так буде справедливо.
