От послухай. Посадку вже оголосили, і Віктор вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому. Зайшовши в плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки влаштовувався, почув, як хтось, важко дихаючи, йде вагоном. Обернувся: літня жінка з сумкою на коліщатках, схожою більше на рюкзак, в осінньому пальті й квітчастій хустці, стояла навпроти, намагаючись віддихатися.
«Ну все, — подумав Віктор, — бабуся, певно, моя сусідка, зараз нижнє місце випрошуватиме».
— Глянь сюди, синку, у мене ніби нижнє, — віддихавшись, попросила пасажирка.
Місце й справді виявилося нижнім. Вона заметушилася, розкладаючи речі. Віктор зауважив, що сусідці десь за сімдесят. «Треба ж, — подумав він, — і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться…».
Бабуся нарешті сіла на свою полицю, слухняно склавши руки на колінах, наче учениця. У вагон заходили пасажири, але на верхні місця ніхто не сідав, і Віктор уже змирився, що доведеться їхати з літньою попутницею, з якою й не поговориш.
Потяг рушив. Невдовзі з’явилася провідниця — принесла постіль. Жінка одразу почала поратися з постіллю, акуратно розстеляючи та заправляючи. Потім знову сіла й першою заговорила:
— Не звикла я до такої постелі, вдома в мене м’яке ліжко, а тут доведеться боки пом’яти. З молодості не їздила, уже й не сподівалася, що поїду.
Віктор кивнув і мовчав.
— Мене Соломія Степанівна звати… а вас як величати?
— Віктор.
— А по батькові?
— Матвійович. Можна просто Віктор.
— Ну так, можна, ти ще молодий, можна й по імені… В гості їдеш?
— Чому в гості? — здивувався Віктор. — З відрядження додому їду.
— Он як! Додому — це добре. А я ось із дому на старості літ. — Жінка раптом замовкла й стала дивитися у вікно. Вікторові здалося, що в очах у неї з’явилися сльози, хоча й не плаче. Йому раптом стало соромно, що так недружелюбно поставився до своєї літньої сусідки.
— А ви теж додому чи з дому? — вирішивши згладити свою холодність, заговорив Віктор.
— З дому, синку, з дому, — от і незвично мені, — тут їхати трохи більше доби, а тривожно в дорозі.
— А до кого їдете?
— До доньки їду. — Соломія Степанівна витягла з кишені хусточку й витерла набіглу сльозу.
— Так радіти треба, а ви плачете.
— А я й радію. П’ять років із донькою не бачилася, уже думала, що й не побачу більше.
— Загубилися, чи що?
— Загубилися, синку, з доброї волі загубилися. Характери наші спокою в молоді роки не давали, гордість заважала мирно жити, от і не бачилися стільки років. Як тільки донька підросла, перестали ми з нею ладнати. Без батька її ростила, усякого було: сварилися часто. Заміж уперше мені на зло вийшла, але не склалося в неї. А я не підтримала добрим словом, докоряла їй… так і сварилися все життя. Внучку проти мене налаштувала, усе мені наперекір робила… А п’ять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й до міліції, ну як тепер, до поліції, ходила, довідки наводити, — переживала, вона ж із внучкою поїхала.
Потім озвалася, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала й не приїжджала ніколи. І ось із цим тягарем я й жила всі ці роки. За цей час зрозуміла, що теж була не права… Нехай вона мене не слухала, нехай ображалася, але ж вона мені рідна донька…
А торік лист прийшов від Ярини, мою доньку так звати. Написала, де живе, що з чоловіком давно розлучилася, що сама вже бабусею стала, і питала про моє здоров’я… Я плакала всю ніч, а потім написала, що життя мені немає без них. Потім поговорили ми телефоном і зрозуміли, що винні обидві.
У внучки дитина народилася, ну значить, правнук у мене, Ярина допомагає їй у всьому, до того ж робота в неї, вирватися не може… мене от покликала. Ну а мені що, хату замкнула, сусідці наказала, щоб за будиночком доглядала та протоплювала час від часу, якщо похолодає, а сама сумку зібрала й наважилася в гості до доньки поїхати, бо невідомо, скільки ще мені відпущено, побачитися хочеться…
Віктор мовчав. Він замислився про свою матір, яку відвідував рідко. Мати живе в селі, там і старша сестра Віктора. Завжди вважав, що сестра догляне матір. А зараз раптом після розповіді пасажирки занило в грудях, навалилася туга, адже він син, мати сумує за ним, частіше хоче бачити.
Віктор усю дорогу спілкувався із Соломією Степанівною — час пролетів непомітно. Він допоміг сусідці вийти з вагона, помітив, що до них іде миловидна жінка, стривожено дивлячись у їхній бік. Віктор відійшов. Дві рідні людини зустрілися поглядом, обнялися й довго не могли відірватися одна від одної. Обидві плакали. Зустріч двох жінок була такою зворушливою, що Віктор і не сумнівався: усе в них буде добре. Тепер уже точно добре.
Він відійшов убік, хотілося чимось заглушити нахлинуле хвилювання… І взагалі багато чого стало зрозуміло після цієї зустрічі. Дістав мобільний і набрав номер матері. Чомусь просто захотілося сказати:
— Мамо, я приїхав, я на місці, у вихідний чекай у гості.
