Бабусю обрав не нас
Марія Степанівна стояла біля вікна й дивилася, як у дворі граються чужі діти. Маленька дівчинка з косичками нагадала їй онуку Софійку, яку вона не бачила вже півроку. А могла б бачити щодня.
— Марусю, чого така сумна? — підійшла до неї сусідка Ганна Іванівна з чашкою чаю в руках. — Знов про онуків думаєш?
— Та так, усяке в голову лізе, — зітхнула Марія Степанівна. — Дивлюся на цих малят та й думаю — могла б зараз із Софійкою гуляти, казки їй читати.
— Ну що ти себе мучиш? Зробила вибір, тепер живи з цим.
Ганна має рацію, звичайно. Вибір справді був. І Марія його зробила. Тільки наслідки вийшли зовсім не такі, як вона уявляла.
Все почалося з того, що в неї захворів чоловік. Серйозно захворів, лікарі одразу сказали — потрібен постійний догляд. Марія Степанівна кинула роботу, перетворилася на сидільницю. Півтора року вона не відходила від Степана ні на крок. Годувала з ложечки, перевертала, мила, читала вголос газети.
За цей час син Олег приїжджав разів три, не більше. Уся робота, справи, немає коли. А от молодший син Богдан з’являвся регулярно. Допомагав з ліками, продуктами, грошей підкидав. Дружина його, Катерина, теж гарна була — то борщу принесе, то постирає щось.
— Мамо, може, тата в лікарню визначимо? — пропонував Олег під час чергового короткого візиту. — Там за ним подивляться, а ти відпочинеш.
— Як це в лікарню? — обурювалася Марія Степанівна. — Він же без мене пропаде. Тридцять років разом прожили, а тепер кинути?
— Не кинути, а організувати нормальний догляд.
— Нормальний догляд — це вдома, з родиною.
Олег знизував плечима й їхав восвояси. А Богдан продовжував допомагати. Навіть дружину свою привозив із дочкою, щоб дідусь онучку бачив.
Коли Степан помер, Марія Степанівна залишилася зовсім одна. Квартира здалася їй величезною й порожньою. Кожен куток нагадував про чоловіка, кожна річ відгукувалася болем у серці.
— Мамо, переїжджай до нас, — запропонував Богдан на поминках. — Що тобі самій сидіти?
— Та не знаю я, — зніяковіло відповіла вона. — Звикла тут.
— Мамо, у нас місця мало, — втрутився в розмову Олег. — У Богдана квартира більша, їм легше.
— Місце знайдемо, — твердо сказав Богдан. — Головне, щоб мама не сама була.
Марія Степанівна дивилася на синів і думала. Олег успішний, квартира у нього трикімнатна, в хорошому районі. Богдан простіше живе, у двушці на околиці, зарплата менша. Але душа у нього добра, це вже точно.
— Я подумаю, — сказала вона тоді.
Думала вона довго. Олег приїжджав рідко, але завжди привозив дорогі продукти, якісь закордонні ліки. Розповідав, як добре їй буде в його районі — і поліклініка поряд хороша, і магазини, і парк для прогулянок.
— Мамо, я ж старший син, — говорив він. — За традицією батьки зі старшим живуть.
А Богдан просто приходив і допомагав. То люстру почистить, то продукти принесе, то просто посидить, поговорить. Катерина його пироги пекла, Софійка малюнки дарувала.
— Бабусю, а коли ти до нас переїдеш? — питала онука, обнімаючи її за шию. — Я тобі свою кімнату покажу. У мене там ляльковий дімок є, разом гратимемо.
— Скоро, доню, скоро, — відповідала Марія Степанівна, а сама все не могла наважитися.
Рішення прийшло несподівано. Олег приїхав чергового разу, але не один, а з дружиною Іриною. Вони сіли на кухні, й Ірина почала розповідати, як чудово їм буде жити всім разом.
— Маріє Степанівно, ви ж розумієте, що Олег може вам забезпечити кращий догляд, — говорила вона, натягнуто посміхаючись. — У нас і кімната для вас буде окрема, і харчування добре. А в Богдана що? Тіснитися втрьох у двушці?
— Ми не тіснимося, — заперечила Марія Степанівна. — У них усе дуже затишно.
— Ну що ви, що ви. Звісно, люди хороші, не сперечаюся. Але можливості різні. Ось дивіться, — Ірина дістала з сумки якусь папірець, — я вже знайшла для вас лікаря-кардіолога. Приватного, найкращого в місті. Олег готовий оплачувати.
Марія Степанівна взяла листок, де було написано прізвище лікаря й телефон.
— А Богдан зі своєю зарплатою такого лікаря не потягне, — продовжувала Ірина. — Це ж дванадцять тисяч за візит.
— Скільки? — здивувалася Марія Степанівна.
— Звичайно. Добре лікування дешево не коштує. І потім, подумайте про майбутнє. Мало що трапиться. Олег завжди допоможе, у нього кошти є.
Олег сидів мовчки, зрідка киваючи на слова дружини.
— І потім, — продовжувала Ірина, — ми ж не чужі люди. Я розумію, з Катериною у вас стосунки хороші, але ж… Де гарантія, що завтра вони не посвариться з Богданом? Розлучення трапиться, і що тоді? А ми з Олегом двадцять років разом, сім’я міцнаА за вікном, крізь сльози, вона побачила, як Софійка махає їй рукою — і це було наче промінь світла в кімнаті, де поселилася самотність.
