Бабусю Марисю! гукнув Олександр. Хто вам дав право тримати вовка в нашому селі?
Марія Аркадіївна гірко заплакала, глянувши на розвалений тин. Вона вже не раз підперувала його дошками, лагодила старі палі, сподіваючись, що огорожа витримає, доки назбирає хоч трохи гривень зі своєї скромної пенсії. Але не судилося. Тин рухнув.
Вже понад десять років Марія сама справлялася із господарством, відколи її коханий чоловік, Василь Петрович, відійшов у вічність. У Василя були золоті руки доки він був живий, бабуся Марія ні про що не турбувалася. Василь славився майстерністю, працював теслею й столяром. Самотужки ладнав і хатину, і хлів, тому не потрібно було наймати фахівців. У селі його любили за працьовитість і щире серце. Вони разом прожили щасливі сорок років, лише одного дня не дотягнувши до ювілею. Доглянута садиба, щедрі врожаї на городі, здорові тварини усе це було результатом їхньої спільної праці.
У Марії з Василем був один син Максим, їхня радість і гордість. З малечку він привчався до праці, не треба було й нагадувати про допомогу. Коли мати приходила із ферми зморена, син вже наносив дрова, приніс води, розтопив піч і напоїв худобу.
Василь після роботи вмивався і сідав на призьбі покурити, поки Марія готувала вечерю. Вечорами родина збиралася за столом, переказуючи свої новини і плани. Вони були справді щасливі.
Час летів невпинно, залишаючи лише спогади. Максим виріс, вирушив у велике місто, здобув освіту, і взяв за дружину киянку справжню міську панянку Софію. Молодята оселилися в столиці. Спочатку Максим щороку приїжджав у відпустку, але згодом Софія умовила чоловіка подорожувати ще й за кордон, і так кожного літа. Василь Петрович сердився, не розуміючи такого вибору сина.
Де ж так утомився наш Максимко? Це, мабуть, Софія голову йому закрутила. Для чого йому ті закордонні дороги?
Батько сумував, мати журилася. Що їм залишалося? Жити і чекати хоча б короткого листа чи дзвінка від сина. Та одного разу Василь Петрович захворів. Він перестав їсти, слабнув на очах. Лікарі приписували ліки, але згодом просто відправили його додому доживати. Навесні, коли розквітали сади і на озерах лунали співи жайворонків, Василь помер.
Максим повернувся у рідне село на похорон, ридав, картаючи себе за невчасний візит. Залишився на тиждень, а потім знову рушив до Києва. За наступні десять років Максим лише тричі писав матері листа. Марія залишилася самотньою. Продала корову і двох овець сусідці.
Навіщо їй тепер худоба? Буренка ще довго стояла біля воріт, слухаючи невтішний плач старої господині. Марія зачинялалася у найдальшій кімнаті, затуляла вуха і плакала.
Без чоловіка господарство занепадало: то дах протече, то ганок прогниє, то воду у льохі прорве Бабуся Марія старалася робити все, що могла. Виділяла з пенсії на майстрів, іноді справлялася сама бо ж зростала у селі і все вміла.
Так і жила, дотягуючи від однієї пенсії до іншої, аж поки не спіткала нова біда. У Марії Аркадіївни раптово зник зір, хоча раніше не скаржилася на очі. Одного разу пішла до сільської крамниці, ледве розгледіла ціни. А через півроку вже майже не бачила вивіску «Магазин».
Медсестра заглянула у хату, переконувала лягти до районної лікарні:
Маріє Аркадіївно, вам обовязково треба операцію! Там і зір повернуть.
Але бабуся жахалася хірургії, відмовилася їхати. Через рік майже осліпла. Втім, вона не сильно переймалася.
Та навіщо мені те світло? Телевізор не дивлюся, новини лише слухаю по радіо. А вдома все роблю на память.
Однак іноді Марія таки непокоїлася. У селі побільшало крадіїв та аферистів: проникають у покинуті хати, виносять усе, що бачать. Бабуся Марія шкодувала, що не має доброго собаки, який би відлякував непроханих гостей голосним гавканням.
Вона спитала у мисливця Павла:
Павле, може, в єгеря лишилось цуценя? Мені б хоч якесь, вирощу
Павло, місцевий мисливець, замислено глянув на стареньку:
Бабусю Маріє, навіщо вам мисливське цуценя? Вони ж для лісу! Я можу привезти вам породисту вівчарку з Луцька.
Напевно, така собака коштує дорого
Не дорожче за людську доброту, бабусю!
Ну, якщо так то привези.
Марія порахувала заощадження на гарного пса вистачить. Та Павло, чоловік непередбачуваний, все відкладав свої обіцянки. Марія сварила його на словах, але й пожаліти хотіла. Він був самотній, без родини й дітей. Його єдиною подружкою був міцний самогон.
Павло, одноліток її сина Максима, залишився у своєму селі. Місто його не прийняло. Найбільша пристрасть мисливство. Міг зникнути у лісі на кілька днів.
У міжсезоння працював по людях: городи копав, стіл ремонтував, техніку лагодив. Бабусі платили гривні, а він відразу витрачав на випивку.
Після запоїв ішов у ліс опухлий, винуватий. А через кілька днів повертався із здобиччю грибами, ягодами, рибою, шишками. Продавав усе за копійки і знову все пропивав. Допомагав і бабусі Марії за гроші. Тож тепер, коли тин завалився, їй знову довелося звернутись до нього.
З собакою треба зачекати зітхнула Марія Аркадіївна. Бо грошей лише на тин вистачає.
Павло прийшов не з порожніми руками. У його старій торбі щось ворушилося. Він усміхнувся:
Дивіться, кого я вам привіз! розкрив торбу.
Старенька намацала пухнасту голівку.
Павле, це цуценя чи справді породиста собака? здивувалась вона.
Найкращий! Справжній вівчар! запевнив мисливець.
Цуценя скиглило, пробувало вилізти. Марія стурбовано перерахувала заощадження ледве вистачить лиш на тин!
Не понесу ж назад! заперечив Павло. Ти навіть уявити не можеш, скільки тисяч гривень коштував цей пес!
Довелося Марії бігти до магазину, де продавчиня дала їй пляшок горілки у борг, записавши прізвище у зошит.
До вечора Павло відновив тин. Бабуся нагодувала його борщем, дала чарку. Пяний Павло розважався за столом, пояснюючи догляд за цуценям, яке грілося біля печі.
Годуй двічі на день, і купи міцний ланцюг. Я знаю толк у собаках!
Так у хаті Марії зявився новий мешканець Барбос. Бабуся привязалась до малого, а він відповідав відданістю. Кожного разу, як Марія виходила його годувати, Барбос радісно скакав, облизував їй руки. Лише одне турбувало пес ріс, як на дріжджах, здоровенний, але так і не навчився гавкати. Це засмучувало Марію Аркадіївну.
Ох ти й шахраю, Павле! Дав негодящого пса.
Та що вдієш хіба вигнати таку чудову істоту. Йому і не треба гавкати: сусідські собаки навіть не озивалися до Барбоса, який виріс майже до пояса бабусі.
Одного дня у село заїхав Олександр, ще один мисливець, купить сіль, сірники й продукти, бо наближався зимовий сезон у лісі. Проходячи повз хату Марії, він затримався, побачивши Барбоса.
Бабусю Маріє! вигукнув Олександр. Хто вам дозволив тримати вовка у нашому селі?
Марія перелякано склала руки на грудях.
Святі небеса! Яка ж я легковірна! Той Павло мене обдурив. Казав породиста вівчарка
Олександр серйозно порадив:
Бабусю, його треба повернути у ліс. Бо біди не оберетесь.
Сльози зявились на очах бабусі. Жаль було залишати доброго, лагідного Барбоса, хоч і вовка. Та він став неспокійний: тягнув ланцюг, поривався на волю. Селяни боялися. Вибору не було.
Олександр відвіз Барбоса у ліс. Він помахав хвостом і зник між деревами. Більше його не бачили.
Марія журилася по улюбленцю, а Павло теж шкодував, бо мав добрі наміри. Якось, ходячи лісом, Павло натрапив на сліди ведмедя, почув жалібне пищання. Хоч і боявся зустріти ведмедицю, все ж розсунув кущі. У норі лежала загризена вовчиця, поряд загиблі вовченята, вижив лише один малюк. Павло прихистив сироту, а згодом вирішив віддати Марії. Вірив, що коли вовк підросте, сам утече у ліс, а він тим часом підшукає бабусі справжнього собаку. Але все зіпсував Олександр.
Павло ще кілька днів ходив навколо хати Марії, не наважуючись зайти. На дворі лютувала зима, Марія топила піч, щоб не змерзнути.
Раптом постукали у двері. Бабуся поспішила відчинити. На порозі стояв чоловік.
Вітаю, бабусю. Пустіть переночувати? Йшов до сусіднього села, заблукав.
Як тебе звати, синку? Я вже майже не бачу
Ігор.
Марія задумалась.
Немає у нас у селі Ігорів
Та я не місцевий. Купив тут хату, хотів оглянути, а машина застрягла. Пішки добирався, сніг замів дорогу!
Ти купив господу покійного Андрійовича?
Саме так.
Марія впустила гостя, поставила чайник. Не помітила, як він жадібно озирає антикварну шафу, де селяни зберігають гроші й коштовності.
Коли бабуся метушилася біля плити, чоловік нишпорив у шафі. Марія почула скрип.
Що ти там робиш, Ігоре?
Та реформа ж була грошова, допоможу вам позбутися старих гривень!
Не було такої реформи. Хто ти? насторожилась Марія.
Ігор вихопив ножа, приставив до її шиї.
Мовчи, бабусю! Виділяй гроші, прикраси, продукти!
Марію охопив страх злочинець втік від поліції! Доля її вирішена
Та раптом двері розчахнулись. У хату влетів здоровенний вовк та кинувся на бандита. Крики й сутичка: товста куртка врятувала Ігоря від укусів, він проткнув вовка ножем у плече. Барбос відскочив, а злодій вислизнув за двері.
В цей момент до хати йшов Павло, хотів перепросити. Побачив, як хтось із ножем тікає геть. Павло кинувся у хату на долівці лежав поранений Барбос. Все зрозумів, помчав до дільничного.
Бандита затримали. Його засудили на новий строк.
А Барбос став героєм села! Люди приносили йому їжу, віталися, відпускали у ліс та чекали повернення. Він завжди навідувався до Марії, йдучи з Павлом після полювання.
Якось біля хати Марії зявився чорний джип. На подвірї хтось рубав дрова це був син Максим. Побачивши старого знайомого, обійняв його.
Ввечері усі сиділи за столом, бабуся світилась від щастя. Максим переконав її поїхати на операцію повернути зір.
Ну що ж, доведеться погодилась бабуся. Влітку онук приїде хочу його побачити. Павле, доглядай хату й Барбоса, добре?
Павло кивнув, а Барбос зручно вмостився біля печі. Його місце було поруч із друзями та бабусею.
У житті буває, що те, чого боїшся, може стати твоєю підтримкою. Часто найбільшу цінність мають доброта і довіра, а родина це опора, яка повертає сенс і радість, навіть після довгих років самотності.
