Бабусю Мирославо, ви що самі? Саменька, Левчику, саменька А де ж ваш син? Тато каже: то чоловіча справа. Син мій він великі діла робить у місті, Левчику. Там він потрібніш, аніж тут
Мирослава Іванівна примостилася на старім різьбленім ґанку, стискаючи в пальцях потертий телефон, що памятав ще гривні з Януковичем.
Надворі розлився дух вишневого цвіту, земля дихала вологою після буйної весняної зливи а їй було не до ароматів. У голові ґрім котив синовий голос:
Мамо, ну нащо ті грядки? Я тут бізнес-мисливець: тендери, інвестори, вся столиця на вухах. Ліпше купимо в «Сільпо» два мішки, ніж корячитись над тим картопляником. Не морочте мені голову, от чесно.
Поклала трубку до старого фартуха. Руки її, ніби Дніпро з заплавами, борознили зморшки і всі вони тремтіли трохи, як листя на вітрі. Десь за парканом уже біліла позначка: деревяні кілки та шнурок поділили чорнозем, мов би пазли для дітей.
Лопата що ще ввечері з любовю поточила сиротливо стояла біля сараю. Господаря чекала.
Не дочекалася.
О, Мирославо, твій «городський пан» знову в справах? зненацька загриміла за спиною сусідка Степанида, першої гільдії місцева аналітикиня. Впиралася у сапу й уже напакостила кинутою фразою.
Не твоя, Степанидо, справа, відрізала Мирослава, роблячи вигляд, що геть не болить. У Святослава начальницька робота. Людям зарплату платить, не з бурянами ж воювати йому.
Еге ж. Вже так керує, що рідна мати сама ті грядки корчить. Памятаю, Мирославо, ти його малою за собою по городу тягала, коли Петро твій згас, царство небесне. Картопля вас вигодувала, а тепер він у краватці йому й греби чужі.
Мирослава відмовчалася. Кожне сусідчине слово лягло вздовж душі, наче молодий хрін гостро й тонко.
В памяті вирував калейдоскоп: зимова ніч у хаті з дутою буржуйкою, як вони жили з базару; кожну копійчину клала на Святославів випускний костюм.
Вона пишалася ним. Квартирою в Києві, дружиною Наталкою та ще тією «леді», яка принюхується до землі, як до хрону, і ніколи кроку босоніж по грядках.
Але пишатися сьогодні було гіркувато, як полин у заварці.
Вранці Мирослава підвелася ще до того, як півень з первопочатку співати спробував.
Взула старі чоботи, обмотала декілька разів хустку, мов на прощу готувалася, і вийшла до землі-матері.
Земля глибока, напоєна весняної водою. Кожен удар лопати мов куля в поперек. Минуло дві години дві грядки, а серце шалено бється, як ті зайці на городі.
Впала навпочіпки і світ поплив, затуманився сірим.
Бабусю Мирославо, ви що самі? біля паркана стоїть Левко, хлопчина з сусідського двору, сачком метеликів ганяє, і на миршаву Мирославу коситься.
Саменька, Левчику, сама Земля не жде, втирає піт запиленим рукавом.
А син? Мій тато з дядьком Михайлом вже всі буряки скопали кажуть, чоловіча справа.
Син він важливі діла у місті керує. Там і потрібен, бач
Левчик знизав плечима й подався за лимонницею, а Мирослава знову піднімається. Зупинитися як програти війну: якщо не всадиш город весною хто ти тоді, як не стара й зайва? Який звязок з родом як нема ділянки під картоплю?
До вечора доробила майже половину. Руки гуде, ноги як у пудах глини. Дотяглась до хати, плюхнулась на диван навіть чаю не має сили заварити.
Телефон мовчить.
Степанида хоч і язиката але з серцем. Бачить у вікно, у Мирославиної хати світла нема, щось не те от і забігла підвечір.
Застала Мирославу в непритомності.
Та що ти, Бога ради! кинулася до аптечки. Ти ж мармурова на виду!
Відлежиться, перетомилася ледь прошепотіла господиня.
Та сусідка вже набирає синовий номер.
Алло, Святославе? Це ваша сусідка Степанида. Бери ноги в руки сюди! Якщо хочеш маму застати, бо поки ти там тендери підписуєш, тут твоїй матері зле, ледь духу не випустила!
Святослав прилетів геть уночі.
Світло від фар джипа тією хвилиною розбудило всіх псів округи. Увалився в хату, навіть черевики зняти забув.
Мамо! Чому ж ти мовчала? Чому не викликала лікаря?
Мирослава, трохи отямившись після Степанидиного валідолу й трохи злості, дивилася на сина ніби вперше.
Чого приїхав? У тебе ж «важливі люди», тендери, нащо тут твоя мати потрібна тут лише грядки
Святослав сів на табурет, дивний жар охоплював його, мов з першого податку.
Самостійна сорочка у краватці тиснула зашморгом на шию.
Мамо, я думав ну, ти завжди собі ради давала, можна ж заплатити, хай наймуть когось
Найняти? Мирослава вперше за вечір подивилась синові просто в очі. Цей город не питання гривень, Святик. Він мені сімю зберіг. Коли батько твій помер ці ділянки були єдиним врожаєм і нашим завтра. Я хотіла, щоб ти приїхав не копати, а просто побути. Запамятати, як тут дихає ця земля. Звідки ти виріс, Святик! Ти став паном, я радію. Але коріння згубив. А без коріння й дуб сохне, навіть у новій вазоні.
Прошумів світанок, Святослав не спав дивився на оброблений шматок, на дерево груші: те, що сам із мамою садив у четвертому класі.
Пішов до хати, відкрив комору знайшов татів старий одяг. Зовсім не Armani, але ще татовий дух зберігав.
Мирослава прокинулася від непізнаного гуркоту. Підійшла до вікна і остовпіла.
На полі, серед чорнозему, стоїть її син. У брудних штанях, вимазаних руками, з лопатою. Копає. Гарно й незграбно, але вперто, зі злістю на ранкову втому.
Святославе! Що ти верзеш? Забрудниш усе, а завтра ж тобі до офісу! кинулася надвір.
Він мовчки витер чоло, щокою провів долонею розмазав чорний пил, став схожий на героя анекдота «міський у першој на городі».
Мамо, нехай ті зустрічі почекають. Земля ось на що треба не баритись. Я забув, пробач. Думав, купити в магазині те саме, але ні.
Увечері город був готовий.
Святослав стояв серед поля, відчував свій кожен мяз, і навіть гроші-бізнес відступив на півдня. Туфлі пропали без сліду, та зате в душі стало якось легко.
Завтра будемо садити картоплю, сказав він, заходячи в хату. Наталку кличу. Хай навчиться, як справді пахне село!
Мирослава мовчки налила йому склянку теплого парного молока. Побачила її дорослий син знову став тим малим Святикому, що колись обіцяв захистити її «від всього світу».
За пару тижнів поле зеленіло паростками.
Святослав став приїжджати що вихідних. Спершу Наталка носа крутить, мовляв, москітів боїться але й сама вчепилася за граблі.
Потім і в неї душа полегшала не ліпше за столичну терапевтку! А Мирослава дивилась у вікно і вже не стискалося серце від образи.
Вона зрозуміла: треба дійти до грані, щоб наші діти почули голос своїх батьків.
Цей травень став новою весною для сімї.
Грядки вже не були символом злиднів стали символом єдності, міцності роду і спільної справи.
Восени Святослав тримав у руках найбільшу, всю в чорноземі, картоплину і сміявся:
Мамо, ось найцінніша річ у моєму житті. Бо тут не ціна в гривнях, а в тих вечорах, що ми провели разом.
Мирослава посміхнулась:
Тепер точно знає: син більше не забуде, як дорога додому пахне канавкою і свіжою землею.
Сонце сідало, малюючи село у золоті відтінки. На городі панував нарешті спокій. Нарешті все на своїх місцях.
А ви, скажіть, теж маєте таку любов до землі?
Город як маленьке царство тут ти головний, тут метелики, і ти на кілька годин забуваєш про всі реформи. Чому ж молодь так про те забуває? Чи не приходить ніколи час, коли хочеться згадати своє коріння, слухаючи, як парує зелена весняна рілля? І чи мають право батьки дорікати дітям, що ті надто зайняті, щоб розпушити город разом із тими, хто виростив їх з любовю?
