Батько згадав про мене… коли почув про бабусину спадщину
Моє життя ніколи не було легким, але справжнім ударом стало зовсім не дитинство без батьків, а поява людини, яку я колись називала татом — через майже п’ятнадцять років мовчанки. І прийшов він не з квітами, не з вибаченнями. А з вимогою: «Поділи спадщину».
Мої батьки розлучилися, коли мені було чотири. Мама швидко потонула в горілці, суд позбавив її прав, і батько, не знайшовши в собі сили бути справжнім батьком, відвіз мене до своєї матері в глухе село під Житомиром. Сам він жив у місті і з’являвся рідко — раз на півроку, а то й рідше.
Я пішла до сільської школи, навчилась копати грядки, шити на старій машинці, ловити рибу, заготовляти вінчики, варити варення. Життя з бабусею було простим, але щирим. У третьому класі батько приїхав із незнайомою жінкою. Мене вигнали гуляти. Повернулася — вдома лише бабуся, сидить у кріслі, очі скляні.
— Де тато? — запитала я.
— Більше не приїде, Софійко, — лише й відповіла вона.
І справді, не приїхав. Завів нову сім’ю, забув про доньку. Ми з бабусею жили удвох. Я не сумувала — у мене була вона. Мудра, тиха, сувора й добра. Вона стала мені всім: і мамою, і батьком, і подругою.
Коли я закінчила дев’ятий клас, тітка Оксана, сільська швачка, сказала:
— В тебе руки золоті. Вступай до училища, не розтрачуй талант на городі.
Я послухала. Поїхала до міста. Вчилася, підробляла, не пропадала. Батько жив буквально за три зупинки від мого гуртожитку — але за чотири роки жодного разу не поцікавився, чи жива я. Я теж не шукала.
Після училища влаштувалася в ательє, вийшла заміж за Тараса. Ми знімали крихітну кватиру, але щоп’ятниці їздили в село до бабусі. Вона обожнювала Тараса. Раділа, коли дізналася, що я вагітна. Тільки онука свого вона так і не дочекалася…
Коли бабуся померла, світ спорожнів. Потім прийшов нотаріус і повідомив: хата, ділянка, заощадження — усе заповідано мені. Я ридала над цим листом. Не через гроші — через пам’ять.
Батько на похорон не приїхав. Жодного дзвінка, жодного слова. Про смерть матері він дізнався через півроку. Як і про заповіт. І тоді — вперше за п’ятнадцять рокВін знову зник — і цього разу назавжди.



