**Щоденник Валентини**
“Батьку Марічка попросила не приїжджати на весілля Каже, соромно їй за сільських батьків. Та як же так Як же так, Миколо Я ж так чекав цього дня, віддати доньку заміж. А вона нас не хоче бачити, соромиться Та що ж це”
“Алло, мамо! Андрій мене заміж покликав, уявляєш? Я так мріяла про це потрапити до його родини!”
Радість охопила мене. Наша Марічка розумниця, красуня. Ми з Миколою завжди їй допомагали. Після школи вона мріяла стати моделлю фігура й обличчя дозволяли.
Але потрібні були гроші. Микола продав корів і свиней, ледве вистачило на навчання. Марічка рідко приїжджала до села місто закрутило її, як буревій. Вона почала сама заробляти фотосесії, покази. Ми раділи, що донька сама себе забезпечує.
Андрій був сином впливового батька, йому ні в чому не відмовляли. Але з нами, батьками, Марічка його не знайомила. Не запрошувала до міста, пояснюючи: “Немає часу, ми з Андрієм постійно в розїздах, за кордоном”.
Я працювала прибиральницею у школі й часто хвалилася фотками доньки.
“Валю, а чому Марічка нареченого не везе познайомитись? Соромиться, чи що?” питала Алла.
“Що ти, Алло, вона нас дуже любить!”
“Та коли востаннє вона була тут? І дзвонить часто?”
“Минулого тижня дзвонила виходить заміж. Треба з Миколою думати, де грошей на подарунок знайти”
***
“Марічко, а коли ж ви з Андрієм приїдете? Батько горілку власного настою приготував, хотів із зятем спробувати.”
“Мамо, він не пє. Нам неколи весілля ж готуємо.”
“А коли весілля? Нам теж треба підготуватися, одяг купити.”
“Мамо Ви не приїжджайте. Самі ж розумієте Андрій із заможної родини, там усі важливі люди будуть А ви Від батька завжди цибулею пахне. Ви й виглядаєте по-сільському, і не вмієте себе поводити. Уяви, як мені буде?”
“Гаразд, доню. Ми не приїдемо.”
Я не знала, як сказати Миколі. Він так чекав цього дня. Усі стіни в хаті були в її фото. Він памятав кожну дату, коли їх робили.
“Батьку Марічка попросила не їхати”
Микола зблід. Я дала йому води й краплі серце слабке.
“Миколо, не хвилюйся”
Вночі довелося викликати швидку йому стало зле.
“Знаєш що, Валю? Ми все одно поїдемо! Хай покаже, де її місце!”
Я не хотіла, але вже не зупиниш. Дату знайшли легко Андрій був відомим, у інтернеті все було. Взяла в подруги сукню, Миколі купили костюм.
Приїхали, коли весілля вже йшло. Ведучий запитав, хто ще хоче привітати.
“Ми!” гукнув Микола.
“Андрію й Марічко, вітаємо! Нехай ваші діти шанують батьків і не соромляться свого коріння! Гірко!”
Микола поклав квіти на стіл і вивів мене з зали.
“Хто це?” спитав Андрій.
“Мої родичі.”
Андрій наздогнав нас:
“Ви батьки Марічки? Вона казала, що ви померли.”
“Соромиться нас. Ми прості люди, не для її світу.”
“Вибачте Я не знав.”
“Андрію, ти хороший. Не ображай її.”
“Ні, ми приїдемо до вас!”
“Не треба. Ми не хочемо псувати їй свято.”
***
Минуло три місяці. Марічка не дзвонила.
Я розвішувала білизну. Підїхало таксі вийшла вона.
“Мамо, я приїхала. Чому не радієш?”
“Чого приїхала?”
“Як чого? Додому.”
“Додому?.. Батько на цвинтарі.”
“Що за жарти?”
“Не жарти. Ти нас поховала ще жив
