Батьки мою квартиру, а мені орендна? Ні, любий, тебе орендна, а мені свобода!
А от тут уже шкаф від нашої стінки би стояв, мрійливо простягнула Марина Петрівна, обводячи поглядом вітальню. Тільки крісло треба зняти, воно ж таке незручне. А куди ти його підкинеш, Женечко?
Євгенія спалахнула. Спершу не зрозуміла, що ця жінка не дизайнерка з телешоу, а її свекруха. І що «тут» це її, Женіни, квартира. Квартира, яку вона викупила на свої гроші. За двадцять вісім років збережень, фрілансу, безкінечних проектів, економії на каві й на собі.
Навряд чи, надягну собі на голову, повільно відповіла вона і підстрибнула з дивану. Я не зрозуміла. Ви що, переїжджаєте?
Та тільки обговорюємо, з усмішкою, в якій більше перемоги, ніж тепла, відповіла Марина Петрівна. Ми з батьком Денисом просто подивились. А що? Простора квартира, дизайнерський ремонт. На оренді нам незручно, а у Петра після тієї його безглуздої аварії борги не сплатити. І, звісно, ти розумієш сімя це сімя.
Слово «сімя» свекруха вимовила так, ніби Євгенія в цю категорію не входить.
Ти ж розумна, Женечко, у тебе є свій дохід, ти не пропадеш. А ми старенькі Куди нам по орендних кутках мотатися?
Вам вже по шістдесят пять, відзначила Євгенія. Це навіть не пенсіонери, це активне довголіття. Вирішуєте кросворди, їдете на дачу. А що до моєї квартири?
Марина Петрівна закусила губу, обурено підвисла і діставала своє «коронне» зброя.
Я, між іншим, народила тобі такого чоловіка. І, якщо вже говорити, саме він підтримував тебе, коли ти з анемією по лікарням бігала. А тепер, коли його брат у біді ти обертаєшся спиною?
Коли його брат вїхав у стовп на батьковій машині з чужою жінкою на пасажирському місці, Євгенія важко стримала голос, мені, дивно, ніхто не дзвонив, чи не переїхати нам до вас, Женечко, доки Павло залатує моральні та кредитні рани.
Женя, підхопив голос Денис. Тоді він стояв на кухні, роблячи вигляд, що зайнятий роботою. Ми ж лише обговорюємо. Батьки нічого не претендують.
Євгенія підходила до дверей і тихо сказала:
Поки ви обговорюєте я живу. У своїй квартирі. Яку ви, мабуть, хочете перетворити на гуртожиток імені великомученика Павла. Не вийде.
Тільки б не закричати, подумала вона, видихнула й пішла в спальню.
Вони з Денисом не розмовляли три дні. Тобто, як не розмовляли він підходив, казав щось типу: «Щось принести з магазину?» або «Не забула, що в суботу у мами день народження?». Вона кивала мовчки або імітувала, ніби не чує. Але в квартирі висіла вязка, липка тиша. Не спокійна, а та, в якій в кожній стіні ховається образа.
У суботу все сталося.
Жень, Денис дивився в вікно, ніби хотів стрибнути. Я розумію, тобі важко. Але у батьків немає іншого виходу. Кредит навісили на батька. Квартиру вже виставили. Через місяць вони будуть без даху над головою. А ти
Я що?
Ти ж сильна. Ти знайдеш, куди дістатися. Ми можемо на пару місяців у оренду, а потім щось придумаємо.
Вона спочатку хотіла вдарити його сковородою. Потім обійняти. Але зрештою просто спитала:
Тобто я маю залишити свій дім, бо твої батьки знову не впоралися зі своїми дітьми?
Це не так. У тебе просто більше можливостей.
У мене більше розуму. Я його не розмозила по бабам в чужих автомобілях, як твій брат. І не дозволяла дружині заселяти без згоди власника, зловісно посміхнулася Євгенія. Знаєш, Денисе, хочеш, підкажу, як бути краще?
Як?
Збери речі. І втікай разом з ними.
Він замер. Перший раз за весь час їх спільного життя. Вона побачила в його обличчі не чоловіка, не захисника, а чиюсь тінь.
Я не підеш, видихнув він. Це теж мій дім.
Куплений на мої гроші.
Але ми ж сімя, Женя. Хіба сімя це не про жертви?
Жертви коли тебе просять. А не коли ставлять перед фактом. Знаєш, у чому різниця між жертвою і дурою? У першої є вибір.
Вона не кричала. Не плакала. Просто діставала чемодан його чемодан і ставила його в коридор.
Ти можеш йти, куди завгодно. Орендувати однокімнатку, поселитися у мами, навіть у брата на голові спати. А це мій дім. І він залишається моїм. Ти і твоя велика мати з її комодом можете забути, як сюди дійти.
Він вийшов без речей, з очима, як у побитої собаки. І на прощання сказав:
Ти ще пошкодуєш. Нікого не живеться самотньому вічно.
А вона дивилася йому в спину і думала: я не одна. Я з собою. А ти сам не знаєш, з ким ти.
Ввечері стукнули в двері. Жень відчинила на порозі стояла Світлана.
Ти чого така? подруга впірчилася всередину, обіймаючи її однією рукою. Ти ж минулого тижня сказала: «Світло, він не такий вже й поганий». А тепер?
Євгенія підняла келих, наливши собі вина.
Тепер він як його мама. З комодом і планами на мою спальню.
Світлана посміхнулась.
Ти ж знала, що в нього мати фурія. Навіщо ти з ним звязалась?
Він здавався розумним.
«Здавався» ось слово. Женя, можливо, поїдемо на південь? Тепер у тебе відпустка примусовий.
Знаєш, я ні куди не поїду. Я залишуся тут, у своїй квартирі, з келихом. І коли приїдуть її комод викину його з балкона. Особисто. З третього поверху.
Світлана розсміялась, потім замовкла.
А якщо він повернеться?
Женя подивилась на вина в келиху, обміркувала тиждень.
Тоді я куплю дриль і вибю замок з кодом, який знаю лише я.
У суботу, о десятій ранку, коли Женя лише поставила чайник і ментально готувалась до дня без чоловіків, родичів і їх меблевих фантазій, задзвонив курєр «Укрпошта», мабуть, подумала вона, згадуючи блендер.
Відкрила і застигла.
На порозі стояла Марина Петрівна з чемоданом. За її спиною нависав Павло брат Дениса. Худий, у спортивках, з обличчям, що одночасно випромінювало страждання і надію на халяву. Поруч стояв їх батько, Павло Петрович, невисокий, лисіючий, з виглядом пенсіонера, якого життя втомило ще в 1987му.
Доброго ранку, сказала свекруха, наче вони домовились про чай. Ми не надовго. Лише на пару місяців, поки квартира продається.
Євгенія нічого не відповіла. Бо слів не було.
Женечко, втрутився Павло Петрович, пробачте, ситуація ну, не в нашій владі. Ми з тіткою вашою свекрухою домовились, вона потім впустить нас, але зараз ремонт. А Денис казав, ти не проти, щоб ми тут пожили?
Денис? нарешті знайшла слово Женя. Казав? Це він сказав до чи після того, як я його вигнала?
Ви посварилися? сумно запитала Марина Петрівна, вже переступаючи поріг. Ми лише мирно хочемо вирішити. Женя, не ображайся. Ми свої люди.
«Свої люди в чужій квартирі» пролетіло в голові.
Павло тим часом почав таскати чемодан. Від нього пахло сигаретами і старою автосервісною вонь.
Павліку, не тащи через поріг, скрикнула Марина Петрівна. Це погана примета.
Примета коли вас впускають, а не коли ви оселяєтеся, тихо сказала Женя, хоча ніхто не слухав.
Вони зайшли, розташувалися. Павло плюхнувся на диван, поставив ноги на кавовий столик. Павло Петрович обережно оглянув балкон і спитав:
Тут можна курити?
Тут можна мовчати, відрізала Женя. І швидко йти.
Свекруха вже влаштувалася на кухні. Вийняла з сумки банку домашніх солоних огірків, пакет гречки і формочки для випічки.
Ось, я привезла трохи з дому, щоб тобі не чекати. Будемо жити разом треба ж по-людськи. Я люблю порядок. І у мене, між іншим, легка рука. Усе росте!
Це ви про картоплю у ванній? не втрималась Женя. Або про кактус у каструлі? Памятаю.
Женя, без сарказму. Зараз всім важко. Але ви з Денисом маєте триматися разом. Я мати. Мені не байдуже.
Вам було не байдуже, коли по неділях навязували борщ, хоча я просила не приходити. Вам було не байдуже, коли пропонували змінити роботу, бо «у вчителів стабільність». І вам точно не було байдуже, коли ви прийшли до мого дому без попередження з чемоданами. Це називається вторгнення, Марина Петрівна. Ви воюєте проти мене?
Тим часом втручився Павло:
Женя, ти ж знаєш У нас поки ніде. Брат казав, ти людина з розумінням.
Брат помилявся. І ти теж.
Женя дістає телефон і набирає Дениса. Він відповідає на третій гудок.
Привіт. Я зараз не можу, нарада
Зрозуміло. Нарада. У мене тут ваша сімя з чемоданами, ваш брат, ваша мама, ваш батько. Ви сказали, що я не проти?
Пауза. Довга. Тиша тягнеться, як жувальна гумка під підбором.
Я думав, ви домовитесь. Ти ж не жорстка. У тебе велике серце
Угу. А тепер там велика дірка. Все. Ти вільна. Від мене, від цієї квартири. Удачі на новому місці. Тільки не забудь у твоєї мами легка рука. Особливо на господарські полиці.
І повісила.
До вечора Марина Петрівна освоїлася.
Женя, ми подумали. Чи можемо ми в спальні пожити? А ти в залі?
Ні.
Ти одна, а нас троє.
Саме. Троє на одну це саме те, чого я чекала все життя. Але ні.
Ти надто егоїстична, сказала вона. Жінці важливо бути мякою.
А чоловікові знімати житло, якщо він дорослий. Або одружитися з жінкою, у якої квартира, як мій чоловік.
Ти заздриш, огризнулася свекруха. У твоєму віці люди не живуть одні.
А ви у своєму віці живете за чужий рахунок. Смішно, правда?
У понеділок вранці Женя поїхала на роботу з однією думкою: випалити їх усіх, поки не запізно.
І тоді сталося диво.
На рецепції її зупинила охоронниця Ніна Іванівна.
Жень, до вас приходив хлопець. Сказав з житлової комісії. Хотів номер телефону. Я не дала.
З якої комісії?
Не знаю, але симпатичний. І з рюкзаком. А в рюкзаку комод! Пластмасовий! Уявляєте?
Євгенія спочатку не зрозуміла. Потім дійшла. Комод. Пластмасовий. Марина Петрівна. Це був знак.
Того ж вечора вона підійшла до сусідки внизу Ольги Петрівни, вічно незадоволеної пенсіонерки.
Ольго Петрівно, маю до вас прохання. Якщо почуєте крики, шум, запах борщу викликайте участкового. У мене вторгнення.
Вторгнення?
Родичі колишнього чоловіка. Хочуть тут оселитися.
Прокльони, кивнула вона. Я допоможу.
Наступного ранку Женя викликала участкового. Приїхав з ним до себе додому.
Доброго дня, сказав лейтенант, виглядаючи, як втомлений дворник. ЄЛейтенант підняв брову, оглянув пусту кімнату, кивнув і, мовчки, залишив двері за собою, залишивши Женію в тиші, де лише її власний сміх лунав, розкрутивши новий початок.
