Я була ще зеленою дівчиною, коли зустріла цього шахрая. Він поводився зі мною, як із принцесою: сипав компліментами, носив торби з базару, а якось навіть приніс мені цілий пакет тістечок із «Рошену». Я вже подумала, що виграла джекпот але ледве хлопчина отримав, що хотів, як і слід простому Сашкові з Харкова, зник з горизонту швидше, ніж туман із Дніпра. Після того, як він зник, моє серце лежало десь на підлозі, а я ще й уявити не могла, які наслідки чекають далі.
Коли я довідалася, що маю настільки несподіване «щастя» тобто вагітність, була, чесно кажучи, в шоці й ходила, мов той зомбі на Соборній площі. Спершу я навіть з подушками розмовляла, аби хоч якось держати таємницю подалі від людського ока але й це недовго потягнуло. На четвертому місяці вже й сусідська баба Стефа косо дивилася. Довелося сказати мамі а вона одразу ж спихнула все на тата, мовляв, подивися, яка у нас біда, доню не дослідили
Батько влаштував мені догану прямо по-українськи: не бракувало ані докорів, ані слів «ганьба» чи «зганьбила рід». Вони так переполошились за свою честь у Черкасах, що сил не було. Злякавшись, що сусіди заголосять на всю багатоповерхівку, батьки тиснули, щоб я забрала дитину. Лікарня, наркоз і чергова мішура «правильності» заради чистого сімейного фасаду та «аби люди нічого не знали».
Я плакала, як дитина, цілими днями хотіла пробачення в Бога, а замість Бога на мене дивилась лише вічна байдужість батьків. Навіть шматочок надії не лишилося: хотілося лягти й більше не вставати. Батьки ж… ну, головне, щоб знайомі з дому не цурались, правда ж?
Набридло жити у такій атмосфері, тому через два роки втекла, як тільки закінчила університет. Навчання в Києві, робота, карєра закрутила життя, випила кави стільки, скільки рідна мама не випила за все життя.
Все мало би бути чудово: маю квартиру, рахунок у банку, катаюсь на більш-менш пристойному авто, але головного мені не купити: сім’ї не дочекалася. Такої радості, як материнство, в мене вже ніколи не буде дякую, мамо й тату. Хлопці траплялись і виспівували романси, й квіти дарували, але коли доходило до серйозної розмови, «безкінечна лінія» щезають так майстерно, ніби навчилися це робити ще в школі.
В усіх цих бідах винні, звісно, мої батьки з їхньою дурною страхом перед сусідами й чужою думкою. Я б не захотіла вже й їх бачити, чесно, але коли батька вдарив інфаркт, а мама благала глянути хоч раз я відвернулась. Ні краплі співчуття. Передчуваючи докори сумління, надсилаю їм щомісяця якісь гривні совість іноді дзижчить, мов муха на кухні.
Думаю, якщо вже батьки й існують, то щоб підтримувати дітей, а не робити з них ворогів заради того, що скажуть люди у черзі в «Сільпо». Мої ж тільки шкоди наробили. Але ось такий у нас, по-українськи, веселий фінал: з ким не буває, правда ж?
