БЕЗ ДУШІ…
Ви знаєш, сьогодні в мене був такий день Ольга Василівна повернулася додому з перукарні. Не зважаючи на свій поважний вік їй нещодавно виповнилося 68 років вона звикла доглядати за собою і регулярно відвідувала свою майстриню. Там і волосся підправить, і манікюр зробить, і взагалі ці маленькі радощі їй завжди настрій підіймали.
Олю, до тебе сьогодні якась родичка приходила. Я сказав, що ти будеш пізніше. Вона обіцяла ще зайти, повідомив Павло, її чоловік.
Та яка ще родичка? У мене вже майже нікого з рідних не лишилося напевно, якась далека, десь там, десята вода на кисілі Щось попросити буде. Краще б ти сказав, що я поїхала за три моря, буркнула Ольга.
Ти не права. Навіщо таке казати? Вона дуже схожа на твою маму, світла їй память. Вродлива, елегантна, інтелігентна жінка, дорого вдягнена, намагався заспокоїти її Павло.
Минуло хвилин сорок родичка знову постукала у двері. Ольга сама відкрила. І справді, виглядала як покійна мама, дуже гарно вдягнена: тепле пальто, модні чоботи, рукавички, маленькі діамантові сережки Ольга у таких речах розбирається.
Сідайте, поміж своїх за стіл сказала, запрошуючи гостю.
Давайте знайомитися, якщо вже рідня. Я Ольга, можна просто, без по батькові. Це мій чоловік Павло, а ви мені по якій гілці родичка? спитала вона.
Жінка зніяковіла, навіть трохи почервоніла:
Я Марічка Марічка Володимирівна. У нас невелика різниця у віці мені пятдесят, виповнилося дванадцятого червня. Вам ця дата нічого не каже?
Ольга побіліла.
Я бачу, ви згадали Так, я ваша донька. Не хвилюйтеся, нічого від вас не треба. Я просто хотіла побачити матір. Все життя жила у невідомості, не могла збагнути, чому мене мама не любила. Її вже восьмий рік як немає Чому мене любив лише тато? Тата не стало лише два місяці тому. Він на останніх хвилинах розповів мені про вас, просив, щоб ви його, якщо зможете, пробачили, схвильовано говорила Марічка.
Я нічого не розумію В тебе є донька? ошелешено запитав чоловік.
Виходить, є Потім поясню, відповіла Ольга.
То ти донька? Ну що ж, подивилася? Якщо думаєш, що я буду виправдовуватися чи просити пробачення то ні, не буду. Моєї провини тут немає. Сподіваюся, тато тобі все розповів? Якщо хочеш викликати в мені материнські почуття теж ні, навіть на краплину. Вибач, сказала Ольга.
Можна я ще приїду? Я живу тут, недалеко. У нас просторий двоповерховий будинок, приїжджайте ви з Павлом! Звикнете до думки, що я є. Я привезла фото внука і правнучки може подивитеся? тихо попросила Марічка.
Ні. Не хочу. Не приїжджай. Забудь про мене. Прощавай, жорстко відповіла Ольга.
Павло викликав таксі та пішов провести Марічку. Коли повернувся, Ольга вже зібрала зі столу, і спокійно дивилася телевізор.
Ну ти й стійка! Оце так витримка. Тобі би військами командувати Невже в тебе зовсім не лишилося душі? Я ж все життя намагався відігріти твоє серце, але так і не зміг. Добре, що дітей не було, але ж ти навіть котика чи собачку не пожаліла ніколи. Сестра просила допомогти племінниці навіть пожити на тиждень не дозволила…
Сьогодні донька приїхала Дочка! Твоя кров, а ти Чесно, були б ми молодші подав би на розлучення, уже запізно. З тобою дуже холодно, зовсім холодно, розсердився Павло.
Ольгу це трохи налякало він ніколи так не говорив з нею.
Її тихе життя перевернула поява тієї доньки
Павло перебрався на дачу. Всі ці роки живе там. У нього на дачі три собаки всіх підібрав колись, коли вони були покинуті цуценята. Котів та кішок не злічити.
Дома він майже не зявляється. Ольга знає, що Павло їздить до її доньки Марічки. Там уже з усіма перезнайомився. Від правнучки взагалі не може відірватися.
Був завжди трохи чудний, чудним і залишився. Хай живе як хоче, думає Ольга.
У неї так і не зявилося бажання зблизитися з донькою, внуком і правнучкою.
Вона завжди їздить сама на море, відпочиває, наповнюється силами і почувається прекрасно.
А я дивлюсь на неї і досі не можу зрозуміти, як можна залишатися такою самотньою й холодною, навіть коли навколо є ті, хто міг би стати сімєюОдного літнього вечора, повертаючись з моря, Ольга зупинилася перед своїм під’їздом і вперше за довгий час задумалася, чи справді вона всього позбавилася чи, може, щось втратила? Прийшовши додому, присіла біля вікна з чашкою гарячого чаю і вдивлялася в нічне місто. Сусідський хлопчик, який часто грав у дворі сам, побачив її в освітленому вікні і помахав рукою. Її рука навіть не ворухнулася у відповідь.
Зненацька Ольга згадала, як у дитинстві їй хотілося, щоб хтось просто обійняв, просто сказав все буде добре. Щось стиснулося в грудях, unfamiliar, не зовсім болюче, скоріше порожнє. Вона швидко відвела погляд, намагаючись позбутися несподіваного відчуття.
Цієї ночі їй снився Павло, як він сміється з малою правнучкою, яка крутить йому кучері, і Марічка, що розливає чай для всіх, а десь поруч її власна мама, з тією ж доброю усмішкою. Прокинувшись під ранок, Ольга довго лежала тихо, слухаючи шелест дерев за вікном.
Вона не набрала чийсь номер, не написала листа, не зробила кроку на зустріч. Але, вперше за багато років, вона дозволила собі думати а що, якби вона простягнула руку у відповідь тому маленькому хлопчику, посміхнулася незнайомій Марічці? Що, якби колись її душа все ж прокинулася?
Холодна раціональність не зникла, але десь глибоко залишилося маленьке питання, як сіль у морі: а може, ще не все втрачено?
Ольга вийшла на балкон, вдихнула свіже повітря і спостерігала, як сусідський хлопчик грає із кошеням, підкидаючи його догори. І в цю мить вона ледь помітно посміхнулася лише собі. Можливо, навіть у серці без душі колись залишаються сліди тепла, які просто чекають нагоди стати світлом.
