“Ти ніхто без мене,” кинув чоловік. А через рік він же благав у неї роботу.
У напівтемній оселі його слова впали, наче камінь у воду. Олеся стояла біля порога, стискаючи кулаки так, що на долонях залишались червоні відбитки від нігтів. Вона мовчала. Не від страху. А просто як зачарована. Жах розбивав серце, але відірвати погляд було неможливо.
“Ну що, нічого сказати?” Віктор випростався, кидаючи на неї холодний погляд. “Десять років я тебе годував. Десять років ти ховалась під моїм крилом. А тепер що? Думаєш, сама справишся?”
Олеся підняла на нього очі. У них не було сліз лише тьмяне світло від лампи й щось незнайоме. Те, чого він у ній ніколи не бачив.
“Я вже справляюся,” тихо промовила вона.
Він реготав. Колись його сміх здавався їй привабливим. Тепер він звучав фальшиво, як тріснутий дзвін.
“Побачимо,” відрубав він, закидаючи сумку на плече. “Даю тобі місяць і ти приповзеш назад.”
Двері ґрюкнули так, що зі стінки злетіла рамка зі світлиною. Скло тріснуло саме посередині між їхніми обличчями.
Перші дні були дивними. Тиша в хаті різала слух не затишна, а напружена, мов струна перед розривом. Олеся чула кожен шелест у підїзді, кожен звук ліфта, кожен ключ у чужому замку.
На вечерю вона ставила два прибори. Вранці наливала дві чашки кави. І щоразу, усвідомлюючи це, завмирала, немов піймана на провинності.
*Ти ніхто без мене.*
Ці слова не давали їй спокою. Вони лунали у шумі води, у гудінні холодильника, у тиканні годинника. І найжахливіше у них була частка правди. Хто вона? Дружина успішного чоловіка так її знали на корпоративах. Господиня ідеального дому так про неї казали сусіди. Але без цих ярликів ким вона була?
Рахунок у банку танув. Спільні гроші Віктор забрав ще півроку тому “на бізнес”. Залишилися лише її заощадження мізер. Два, максимум три місяці і доведеться позичати.
Резюме виглядало бідним. Освіта є. Досвід десять років тому. Навички? Що написати? *”Вмію ідеально прасувати сорочки”, “знаю всі звязки колишнього чоловіка”?*
Телефон мовчав. І не лише від роботодавців друзів теж. Виявилося, більшість “спільних знайомих” були його. Вони почали уникати, зникати, немов після грізного наказу.
Вечорами Олеся сиділа біля вікна, дивлячись, як люди йдуть кудись із метою, з планами. А в неї пустота.
Однієї ночі вона дістала з антресолі стару коробку. Всередині студентські ескізи: інтерєри, креслення, замальовки. Колись вона мріяла створювати простори, де людям буде добре. Перегортаючи пожовклі аркуші, вона відчула, як щось всередині оживає.
“Дурниці,” буркнула вона і закрила коробку.
Але наступного дня знову її відкрила.
“Олесю? Олеся Шевченко? Невже?!”
У супермаркеті до неї підбігла жінка з яскравою усмішкою. Маряна її подруга з університету майже не змінилася, тільки волосся стало коротшим, а в очах зявилася впевненість.
“Скільки років! Ти ж як з обкладинки!” обійняла її Маряна. “Ще малюєш свої чарівні інтерєри?”
Олеся похитала головою.
“Вже давно ні. Родина, знаєш”
“А, так. Чула, ти вийшла за того харизматичного бізнесмена. Як його”
“Віктор. Ми розійшлися.”
Сама не знала, як це зірвалось з губ. Але сказане назад не забереш. Маряна не почала розпитувати. Лише глянула уважно.
“У нас якраз шукаємо помічника в студію. Паперова робота, нічого складного. Але ти зможеш повернутися у професію. Якщо хочеш.”
Серце Олесі затріпотіло. Це був шанс.
“Я подумаю,” сказала вона і взяла візитку.
Вдома, розкладаючи продукти, вона дивилася на маленький картонний прямокутник із логотипом студії. Крихітний шанс. Але шанс.
*Ти ніхто без мене.*
Олеся глибоко вдихнула і набрала номер.
“Маряно? Це я. Погоджуюсь.”
Студія “Світло” розташовувалась у старій, але затишній будівлі. Всередині простір, наповнений творчістю: високі стелі, великі вікна, аромат кави та фарб. Олеся хвилювалася біля дверей, а в животі холодок.
“Давай, сміливіше,” підбадьорила себе внутрішнім голосом.
Вона відчинила двері.
Перший тиждень був випробуванням. Компютер не слухався, програми здавалися заплутаними, а колеги такими впевненими. Вона відчувала себе чужою серед цих молодих талантів. Вечорами поверталася додому і плакала, згорнувшись у клубок.
*Ти ніхто без мене.*
Вона ненавиділа себе за те, що ці слова досі мали владу над нею.
У пятницю вона ледь не втекла. Помилка в кресленні, невдоволений погляд керівника навіщо вона тут? Але на виході її зупинила Маряна.
“Куди спішиш? У нас сьогодні малень
