Українська адаптація:
Солодке каміння
Олени було пятнадцять, коли батьки повідомили, що в їхній родині зявиться ще одна дитина. Вона топа́ла ногами, кричала:
Нащо вам ще одна дитина? Ви з татом в старості вирішили народити? Мене вам мало? сердилася дівчина, розуміючи, що тепер у неї зявився конкурент, і увага батьків буде поділена.
Досі вони виконували кожну її примху, а тепер говорили про колиску, візочок, ванночку. Які візочки, коли їй потрібні нові черевики?
Олена не була вродливою кремезною, з грубуватим обличчям. Але вона вірила, що гарний одяг зробить її привабливою. Трясла з батьків гроші, а вони завжди поступалися. Тепер же сестра зруйнує її життя.
Народилася маленька Марійка. Олена не раділа. Сестра була справжньою лялечкою з блакитними очима та золотистими кучерями. Марійка вже тіпала ніжками, тягнулася до сестри, але та відштовхувала її.
Забери свою донечку, вона мені заважає!
Час минав. Марійка виросла красунею, а Олена залишилася звичайною сільською дівчиною. Після школи вона не вчилася, працювала листоношею.
А от Марійка в девятнадцять зустріла кохання. До села приїхав стажуватися Богдан. Коли дівчина завагітніла, він зник.
Народиш, сказала мати. Ми з батьком допоможемо.
Народився син Ярик. Але від сестри Марійка почула багато гіркого:
Ти завжди була мрійницею. Кохалася, а тепер сама мучайся з дитиною. Я не вірю в кохання, тому й не потрапила в халепу, як ти.
Олені нікого не було шкода. Вона постійно докоряла сестрі, але так, щоб батьки не чули.
Нащо тобі цей Ярик? Краще б у дитбудинку залишила.
Марійці хотілося втекти з дому, але куди? Ні грошей, ні чоловіка.
А потім Олена вирішила поїхати до міста.
Набридли ви мені! Житиму сама!
Вона знайшла роботу на будівництві, навчилася штукатурити. З часом отримала кімнату в гуртожитку. Про батьків забула, а коли питали, відповідала:
Вони мене образили. Нехай тепер шкодують.
У тебе, Олено, не душа, а сухе каміння, казали знайомі.
Із чоловіками їй не везло. Одного разу хлопець на імя Тарас їй відповів:
Ти навіть не знаєш, що таке кохання.
Вона розсердилася, а потім зустріла Івана. Він навіяв їй думки про батьківський дім:
А якщо батьки запишуть його на сестру?
Олена задумалася й поїхала до села. Приїхала ніби ні в чому не винна.
Привіт. Як справи?
А чому ж ти ніколи не писала? запитала мати.
Ось же я! А потім одразу: Що з будинком?
Батько вивів її надвір:
Не рано ти, доню, приїхала нас з матірю на кладовище провожати?
Олена замовкла, але запамятала його слова:
Марійку з Яриком не обділимо.
З того часу вона почала час від часу навідуватися, привозила подарунки.
Знайомі порадили:
Візьми сестру з сином до себе.
Вона вмовила батьків, отримала квартиру, і вони переїхали. Спочатку Олена не дозволяла сестрі нічого робити, а потім зрозуміла, що та готова на все і почала цим користуватися. На людях вона розповідала, як піклується про них, але вдома постійно докоряла.
Марійка терпіла, але мріяла втекти.
Але доля посміхнулася. У поліклініці Марійка зустріла лікаря гарного чоловіка на імя Олексій. Він запропонував їй руку й серце. Незабаром вони разом із Яриком переїхали до нього.
Олені стало самотньо. Грошей бракувало, і вона прийшла до сестри:
Ти жила в мене роками. Тепер розплатися.
Олексій вигнав її, а потім привіз гроші й попередив:
Якщо потурбуєш мою родину ще раз будеш мати справу зі мною.
Минуло десять років. Марійка з Олексієм жили в гарному будинку, виховували доньку. А Олену вразив інсульт.
Після лікарні Марійка забрала її до себе. Доглядала, годувала, купила спеціальний матрац.
Одного разу Олена подивилася у дзеркало й заплакала. Їй було соромно.
Вони могли б віддати мене в інтернат… Але ми з сестрою різні.
Вона плакала вночі, щоб ніхто не чув. Можливо, її каміння нарешті розмякло.
Тепер Олена живе в них. Ходить з палицею, говорить важко. На Великдень вони їздили на батьківські могили.
Соромно їй перед ними. Але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи.
**Життя вчить: добро повертається. Навіть якщо ти його не чекаєш.**
