**Бездомна дівчинка бачить пораненого мільйонера з немовлям під дощем, але впізнає його, коли**
За кермом свого авто мільйонер Ігор Коваль обережно їхав дощовою дорогою, тримаючи на задньому сидінні своє восьмимісячне немовля. Раптом його шини пробили цвяхи, навмисно розкидані на асфальті. Авто занесло, і воно перекинулося. Поранений та дезорієнтований, Ігор витягнув перелякану дитину з розбитої машини, перш ніж знепритомніти під дощем.
Тут семирічна бездомна дівчинка Оленка, яка жила у старенькій хатині неподалік, почула гуркіт і побігла на допомогу. Побачивши непритомного чоловіка, який міцно тримав на руках плачуче немовля, вона відчула, що серце їй завмерло.
* * *
Стук дощу об вітрове скло заспокоював Ігоря, поки він їхав сільською дорогою. Його пальці легко відбивали ритм на кермі. У свої 40 років бізнесмен навчився цінувати такі моменти спокою, особливо коли везе своє найбільше скарбище малесеньку дитину. Він подивився у дзеркало: син спав у своєму кріслі, не зважаючи на бурю за вікном.
Раптом різкий звук проколотих шин. Ігор відчув, як кермо виривається з рук. Авто закрутило й понесло до обриву. “Ні, ні, ні”, прошепотів він, намагаючись вирівняти машину. Але сили були не рівні. Немовля прокинулося від гуркоту й почало плакати.
Коли автомобіль перекинувся, Ігор відчув, як його тіло бється об ремінь. В очах блиснули уламки скла, але його єдина думка була про сина. Якось він звільнився, витягнув дитину й виліз через розбите вікно. Під проливним дощем він упав на коліна, ще міцніше притиснувши немовля до грудей. Останнє, що він побачив перед непритомністю, маленькі босі ніжки, що бігли до нього.
* * *
Оленка якраз вішала мокрий одяг на мотузку, коли почула вибух. Вона кинула бляшану миску й побігла до вікна. Там, де дорога різко повертала, лежала перевернута машина. “Тарасе, сиди тут”, сказала вона пятирічному братові й вискочила на дощ.
Коли Оленка підбігла до місця аварії, їй стало погано. Чоловік лежав непритомний, але його руки міцно тримали дитину. Вона спробувала його розбудити, але марно. Тоді вона вирішила: “Я вас обоє врятую”.
З неймовірною для її віку силою дівчинка підтримала чоловіка, і вони поволі пішли до хатини. Тарас, побачивши сестру з незнайомцями, одразу прибіг на допомогу.
“Тарасе, принеси найсухіші рушники”, наказала Оренка, кладучи чоловіка на ліжко. Вона взяла немовля на руки, загорнула його у свою суху спідничку й почала приглядати за пораненим.
“Сестро, хто вони?” запитав Тарас. Оленка подивилася на обличчя чоловіка й раптом згадала. Вона підійшла до скриньки, дістала згадку з минулого вирізану з газети фотографію.
Це був **той самий чоловік**, що колись зупинився біля неї на вулиці й купив їй і братові хліба й молока. Він сказав тоді: “Ви заслуговуєте на щастя”.
* * *
Коли Ігор прийшов до тями, перше, що він побачив, це Оленку, яка тримала його сина.
“Де я?” прошепотів він.
“У нас вдома. Ви потрапили в аварію, а я вас знайшла”, відповіла дівчинка.
Ігор озирнувся: хатина була бідною, але чистою. А потім він упізнав Оленку.
“Ти ти та дівчинка, якій я колись купив їжі?”
Оленка кивнула.
“Ви були добрі до мене. Тепер я добра до вас”.
Ігор не зміг стримати сліз.
* * *
Через кілька днів стало зрозуміло: аварія була не випадковою. Хтось хотів убити Ігоря.
“Ми не можемо тут залишатися”, сказав він дітям. “Але я вас не покину. Ви тепер моя родина”.
Оленка й Тарас вперше відчули справжню безпеку.
* * *
Пізніше, коли всі небезпеки минули, Ігор офіційно усиновив дітей. Він побудував у їхньому старому селі центр допомоги для таких же безпритульних дітей.
Коли вони йшли додому вперше як справжня родина, Оленка сказала:
“Дякую, що врятували нас”.
Ігор усміхнувся:
“Це ви мене врятували. Ви врятували моє серце”.
І вони пішли вперед разом.
