Згадую я тоді, коли давно вже згасло вогнище памяті, про те, як я, Зоряна, дізналася про живий батько, коли сама захворіла. Я давно почала відчувати себе хворою, навіть звернулася до шкільної медсестри, що виписала мені направлення до невролога. Я попросила маму записати мене на приём, а вона забула, і довго кляла себе, розмірковуючи, що б, якби ми знали про хворобу раніше.
Як жив? переспитала я.
Мама дивилася на свої шкарпетки, на великому пальці яскраво світилася дірка.
Жив, повторила вона. Прости.
Про справжнього батька я довго нічого не питала. Я його не памятала, хоча знала, що він був. З двох років мене виховував вітчим, якого я називала татком і навіть усиновив. Коли мені виповнилося тринадцять, наші стосунки з вітчимом розпалися: здавалось, що він багато вимагає, часто свариться, не дає жити самостійно. Тоді я захотіла побачити біологічного батька. Три місяці я витягала з мами жилки, вимагала імя, адресу, номер хоч щонебудь. Мама ставала мовчазною статуєю, нічого не говорила. Я чула, як мама і вітчим шепочуться, можливо, вирішували, чи сказати правду. Хоча я й сварилася з вітчимом, я була впевнена, що саме він підштовхнув маму признатися.
Він загинув, сказала мама. Зірвався в горах.
Дивно, що я тоді й повірила їй, не попросивши жодних доказів, навіть не спробувала знайти родичів.
Я подзвоню йому. Він згодиться здати аналіз. Якщо підходить, тобі зроблять пересадку кісткового мозку. І все буде добре.
У той момент я зрозуміла, що добре вже не буде. Ні коли, ні коли. Мама обдурила, батько залишив, вітчим самовідмовився, сказавши, що любити насиллям не можна. Кому ж я тепер потрібна? Тож і захворіла природа виносить зайве.
Не хочу! крикнула я. Не треба операції, ненавиджу вас, не хочу жити!
Мама намагалася обійняти, а я вирвалася й увійшла в свою кімнату. Небо зливалося з туманом, і не було видно горизонту. Мені подобалось, що вікна виходять на пустир, хоча мама сумувала, коли ми лише переїхали, бо інші вікна виходили в двір, що здавалося їй нудним. Я могла спостерігати захід, а у дворі лише діти і бабусі. Але сьогодні західу не було, світ погруз у сірий мрак, що не розсіювався навіть між днем і ніччю. Світ темнів і розмальовувався, як і все моє життя.
Коли я почула кроки, сподівалася, що це мама просить прощення. Це був вітчим. Він стояв у порозі, наче боявся, що я його вигнати.
Не злися на маму. Вона хотіла найкращого.
Найкращого? глухо відповіла я. Тобі б сподобалось, як би її поховали так?
Вона писала йому, казала, що ти хочеш зустрітися. Він не відповідав. Мама подумала, що так буде краще, повторив він.
Я прикушила губу. Не відповідав. А тепер, коли дізналася, що вмирає, відповів.
Вітчим підступив у двері і, не дочекавшись відповіді, пішов на кухню.
До мами я підійшла лише через годину. На справді все вже вирішила, лише дала всім охолонути.
У маминій кімнаті стояв ванільний аромат її парфуму, що завжди перебивав інші запахи, проте я відчувала їх: розсипчасту пудру, якою мама прикривала обличчя, крем для рук зі смородиною, затхлість бібліотечних книг. Мама обожнювала брати книги з бібліотеки, вважаючи це особливим шикаром. Лампа була вимкнена, її постать зливалася з кріслом, довгий халат закривав білі ноги. Мама не любила штучний засмаг, і всю зиму страждала, чекаючи літнього сонця.
Добре, сказала я. Хай здасть аналіз.
Про те, що батько підходить, я дізналася в лікарні. Мені стало гірше, хоч лікар обіцяв, що часу ще є. Часу не було. Як і в мене, я майже перестала існувати.
Я лежала, спина до стіни, вишкрябуючи відстаючий шар фарби нігтем. Дивилася на тріщини і відчувала себе нереальною. Все, що відбувалося, здавалося ілюзією. Я втискала краплю фарби під ніготь, відчула кров, ніби це могло повернути відчуття живого. Придушений пруток ліжка, голоси медсестер у коридорі, лікарняний запах усе здавалося сном, що трясеться.
Перед тим, як я відкрила очі, я відчула знайомий запах і зрозуміла, що його знаю. Я вдихнула дим тютюну, змішаний з машинною олією, судомно видихнула і розплющила очі.
Чоловік у білих халатах стояв біля ліжка. Його лице було засмаглим, зморшкуватим, густі брови, прямі, як у мене, карі, широко розкриті очі.
Привіт, донечко.
Голос був низьким і знайомим.
Привіт, охрипла я, кашлянула і повторила. Привіт.
Батько виявився зовсім не таким, яким я його уявляла. У нього була дружина і троє синів. Працював він слюсарем, ремонтував тролейбуси. Я й не знала, що таке професія. Розповіла йому, що хочу стати кінологом, а мамі проти, тому піду до ветеринара, а потім і все одно кінологом.
Собаки кращі за людей, сказав батько.
Операція пройшла успішно. Я чекала, що батько зайде чи хоча б подзвонить, а його не було. А мати й вітчим приходили по черзі кожен другий день: мама залишала після себе ванільний аромат і нові книжки, не помічаючи, що старі я не відкривала. Вітчим просто сидів поруч і розповідав дурниці, навіть коли я лежала, спина до стіни.
У день виписки я теж чекала батька. Вірила, що він приїде. У черзі до лікаря я піднялася, подивилася на частково відчинене вікно з розмитими відбитками дитячих ладонь, крокнула до нього, вдихаючи вологе прохолодне повітря, відчула, як під ногами трясе підлога, ніби я стою в човні посеред швидкої ріки. У палаті більше нікого не було, і я розкрила вікно. У лице ударив вітер, оглушуючи запахами розм’яклих нирок, вологої землі, пилу на асфальті. Машини проїжджали, розганяючи зграї кмітливих горобців. Синє весняне небо різало очі.
Я думала про батька: про його грубі руки, вмазані мазутом, про рідкіє волосся, зачісане збоку, щоб сховати жовту лисину, про те, як він щодня лагодить тролейбуси. Тепер, коли я бачу ці залізні монстри з кумедними рогами, наче вуса коника, я згадуватиму його. Про зморшки на його обличчі, про слова, які він ніколи не промовить.
Внизу чекали вітчим і мама. Вони, як завжди, хапалися один за одного, наче був шторм, і їхні ноги не тримали, як і мене після довгої хвороби. Вони вже збиралися йти, коли двері розчинились, з вулиці пахло сонцем і водою. Батько в робочій куртці тримав двері. У руках у нього був букеток тюльпанів. Я витерла очі долонею, усміхнулася і крокнула вперед.
