Безхатченко

Юля не знала, куди податись. Ну зовсім просто більше немає варіантів «Кілька ночей переночую на вокзалі, а далі що?» невесело думала вона. І тут її осінила спасенна ідея: «Дача! Як же я забула про неї? Хоча дача це гучно сказано. То просто стара хата, майже розвалена. Але все одно, краще туди поїхати, ніж тинятись по вокзалах,» вирішила Юля.
Вона стрибнула в електричку на Київ і притулилась до холодного вікна, закривши очі. На неї накотили спогади такі важкі й гіркі. Два роки тому вона втратила батьків, залишилась одна, без підтримки й рідних. За навчання в університеті не було чим платити, тож довелось кинути факультет та піти працювати на базар.
Та після всіх цих випробувань Юлі нарешті усміхнулась доля: вона зустріла кохання. Андрій був добрим і порядним хлопцем. Через два місяці вони зіграли тихеньке весілля, без помпезності.
Здавалось, живи та радій Але життя підкинуло нове випробування. Андрій запропонував Юлі продати батьківську квартиру у центрі Києва і відкрити свою справу.
Хлопець так красиво все описав, що у Юлі навіть сумнівів не виникло вона була впевнена: чоловік робить все правильно, і невдовзі вони забудуть про матеріальні труднощі. «Ось станемо на ноги і про дитину можна буде подумати. Так хочеться швидше стати мамою!» мріяла Юля.
Але бізнес у Андрія не склався. Через постійні сварки про витрачені гроші, їх відносини дуже швидко зіпсувались. Згодом Андрій привів до дому іншу дівчину й вказав Юлі на двері.
Спершу Юля хотіла піти в поліцію, але зрозуміла, що нічого не зможе довести квартира була її, вона сама її продала і віддала гроші чоловікові
***
Зійшовши на станції у Вишгороді, Юля самотньо пішла пустим пероном. Надворі рання весна, дачний сезон ще не почався. За три роки її ділянка заросла й виглядала жалюгідно. «Нічого, наведу порядок може все стане, як було» думала вона, хоч і розуміла: вже не буде, як раніше.
Юля швидко знайшла ключ під ґанком, але стара деревяна двері просіла й ніяк не відкривалась. Вона боролась з нею як могла, проте сили не вистачило. Юля сіла біля порога й розридалась.
Раптом з сусідньої ділянки почувся шум і димок. Юля зраділа: сусіди на місці! І побігла туди.
Тітонько Галя! Ви вдома? гукнула вона.
У дворі був незнайомий чоловік, весь зарослий, й Юля застигла від несподіванки. Незнайомець розвів маленьке багаття й грів воду в старій кружці.
Ви хто? Де тітонька Галя? запитала Юля, відступаючи назад.
Не бійтеся. Прошу вас не викликайте поліцію. Я не роблю нічого поганого, у дім не лізу, тут у дворі мешкаю
Несподівано у нього був спокійний, інтелігентний голос. Видно, людина освічена.
Ви бездомний? якось ніяково спитала Юля.
Так, ви праві, тихо сказав чоловік, відводячи погляд. Ви ж моя сусідка? Не хвилюйтесь, я вас не потурбую.
Як вас звати?
Микола.
А по-батькові? уточнила вона.
По-батькові? здивувався чоловік. Васильович.
Юля уважно подивилась на Миколу Васильовича: одяг хоч і поношений, але чистий, сам чоловік доглянутий.
Я не знаю, до кого звернутись за допомогою Юля тяжко зітхнула.
Що сталось? співчутливо запитав чоловік.
Двері просіла Не можу відчинити її.
Якщо дозволите, я гляну, запропонував бездомний.
Буду дуже вдячна! щиро сказала Юля.
Поки чоловік возився з дверима, Юля сиділа на лавочці й думала: «Хто я така, щоб засуджувати чи жаліти цього чоловіка? Я ж теж без дому»
Юлю, приймай роботу! Микола Васильович засміявся й відчинив двері. Ви ночувати тут зібрались?
А де ж мені ще ночувати? здивувалась вона.
Пічка є?
Мабуть, але я нічого не розумію розгубилась Юля.
А дрова?
Не знаю, сумно сказала Юля.
Я щось придумаю. Йдіть у хату, я скоро прийду, впевнено сказав чоловік і вийшов зі двору.
Юля майже годину прибирала. У хаті було холодно й сиро у дівчини опустилися руки, не розуміла, як їй тут жити. Микола Васильович з дровами повернувся неочікувано швидко. Юля раділа, що є бодай одна жива душа поруч.
Чоловік почистив пічку й розпалив її за годину стало тепло.
Все, пічка горить добре, підкидайте деревину, а на ніч вимикайте. Тепло триматиметься до ранку, пояснив чоловік.
А ви куди? До сусідів?
Так. Маю тут облаштований шалаш. У місто не хочу не хочеться згадувати минуле.
Микола Васильович, залишайтесь! Давайте повечеряємо, попємо гарячого чаю, потім підете, впевнено сказала Юля.
Чоловік не перечив. Мовчки зняв куртку й сів біля печі.
Їй-Богу, вибачте, що лізу Просто ви зовсім не схожі на бомжа. Чому ви на вулиці? Де ваші родичі та дім?
Микола Васильович розповів, що все життя викладав у університеті, захоплювався наукою. Старість прийшла непомітно коли усвідомив, що залишився сам, було вже пізно змінювати щось.
Рік тому до нього почала навідуватись племінниця. Дівчина підказала, що буде допомагати, якщо він заповість їй квартиру. Микола Васильович зрадів і погодився.
Далі Христина завоювала довіру дядька, запропонувала продати квартиру й купити гарний будинок на природі, з садочком і альтанкою. Вона вже обрала варіант й обіцяла вигідну ціну.
Микола Васильович мріяв про свіже повітря й спокій, тож погодився. Після продажу Христина запропонувала відкрити рахунок у банку: «Дядьку, ви посидьте трохи на лавочці, я з’ясую раптом за нами стежать, хай пакет буде зі мною», сказала вона біля входу.
Христина зникла в приміщенні разом з пакетом. Микола чекав годину, другу, третю Христина не виходила. Зайшовши у банк, чоловік побачив, що там нікого, поруч був інший вихід.
Микола не міг повірити, що рідна людина так підло зрадила його. Він довго чекав на лавочці. Наступного дня вирушив до її дому. Двері відчинила чужа жінка й сказала: «Христина давно тут не живе, квартиру продали два роки тому»
Таке от сумне зітхнув чоловік. І ось живу на вулиці, й досі не можу змиритись, що дому більше немає.
Так, у мене ситуація схожа сказала Юля, й розповіла свою історію.
Не все так погано. Я життя прожив А ти ж молода, з інституту пішла, квартиру втратила Та не впадай у розпач, у тебе все буде добре, спробував заспокоїти її чоловік.
Про погане досить, давайте вечеряти! всміхнулась Юля.
Вона спостерігала, як Микола Васильович залюбки їв макарони з ковбасою. Юлі стало його дуже шкода видно, наскільки він одинокий і беззахисний.
«Яке це жахіття залишитись зовсім одному, на вулиці, й знати, що нікому не потрібен» думала вона.
Юлю, я можу допомогти тобі повернутись в університет. В мене там багато знайомих думаю, ти зможеш вчитись на держбюджеті, раптом сказав чоловік. У такому вигляді я не зявлюсь, але напишу листа ректору. Зустрінься з ним Константин мій друг, обовязково допоможе.
Дякую. Було б чудово! радісно відповіла Юля.
Дякую за вечерю та за те, що вислухала мене. Вже пізно, піду до себе, збирався чоловік.
Слухайте, не треба на вулицю, у мене є три просторі кімнати. Можете обрати будь-яку. Якщо чесно, я боюсь залишатись сама, боюсь цієї печі, з якою нічого не розумію. Ви ж не покинете мене?
Ні, не покину, серйозно відповів чоловік.
***
Минуло два роки Юля успішно здала сесію й поверталась на дачу, радіючи літнім канікулам. Вона жила в гуртожитку, а на дачу їздила на вихідних.
Привіт! радісно кинулась обіймати дідуся Миколу.
Юлю, моя рідна! Чому не подзвонила зустрів би тебе на станції. Як ти? Здала?
Так, майже все на «відмінно»! похвалилась вона. Ось торт купила, став чайник будемо святкувати!
Юля з Миколою Васильовичем пили чай і ділились новинами.
Виноград посадив, ось збудую альтанку буде гарно й затишно, розповідав чоловік.
Супер! Ти тут господар, роби все, як вважаєш. Я ж приїхала, уїхала засміялась Юля.
Чоловік змінився він був не самотній, у нього був дім, була внучка Юля. Юля також повернулась до життя. Микола Васильович став для неї рідним, як дідусь. Вона була вдячна долі за те, що послала їй таку людину, яка замінила батьків й підтримала в найважчу хвилинуПізнього вечора, коли сонце вже сідало за обрій, Юля з Миколою Васильовичем сиділи на лавці біля виноградної арки. Повітря було наповнене ароматом свіжої трави й ще теплою тишею літа. Десь неподалік співала соловїна пара.
Юля поглянула на чоловіка, який став її підтримкою й мудрим наставником. Вона затисла його руку у своїй вперше відчувши, що у цьому світі знову має справжній дім.
Дідусю, знаєте Я подумала: все, що ми втратили, ми повернули, тільки у зовсім іншій формі, тихо шепотіла вона. Можливо, інколи зовнішній дім це не стіни й дах, а люди поруч і тепло між ними.
Микола Васильович задумливо кивнув, посміхаючись:
Ти права, Юлю. Твоя доброта й відкритість врятували не тільки мене, а й тебе саму. І тепер у нас все буде добре.
Вони помовчали, слухаючи вечірній спів саду. А коли на небі загорілися зорі, Юля радісно вимовила:
Дідусю, у нас ще багато попереду: виноград дозріє, альтанка буде, й, хто знає може, одного дня тут настане справжнє свято життя.
Микола Васильович ніжно обійняв свою «внучку», і разом вони дивилися на зорі, знаючи: жодна втрата не змогла забрати у них найцінніше надію, душевне тепло і справжню сімю.