Полю, ти зібралась? Я спізнюсь до школи! Владислава швидко струсила останню Іванову сорочку і вивісила її на мотузку, натягнуту на балконі. Невеличкий, відкритий, зі стінами, з яких лущилася фарба, цей балкон був її улюбленим куточком в квартирі.
Владислава підійшла до перил, знову завмерла. З сьомого поверху відкривався неймовірний краєвид на Дніпро й околиці Києва. Світанок уже вступив у свої права, і все потопало в яскравому весняному сонці. Владислава примружилась і міцніше стиснула тонкими пальцями металеву огорожу. Ось вона справжня, світла і прекрасна молодість! Коли все попереду, а світло таке яскраве, що аж очі болять. І в неї теж так буде! Головне розібратися з усіма справами, і все вийде, як вона хоче!
Та раптом хмаринка затулила сонце, на мить огорнувши все прохолодною тінню. Владислава здригнулась. Дійсність миттю постала такою, якою вона є будennою та чіткою. Завжди так: спочатку мрії, а потім раз! І реальність. Хоча Колись Світлана казала: реальність це те, що ми творимо власноруч. Якою вона буде, залежить лише від нас? Можливо, Світлана права. Жінка розумна університет закінчила. Каже, у Владислави всі шанси вступити є. Інша справа чи вистачить бажання. Владислава зітхнула. Хотіти замало, потрібно все зважити. По грошах зараз сутужно, батько сам не впорається. Молодші ще малі, грошей катастрофічно бракує. А це означає Владиславі доведеться вибирати: університет чи робота. І наразі немає іншого варіанту, як піти працювати та допомагати татові.
Вона глянула на маленький годинничок, що батько подарував їй у другому класі, і схопилася. Спізнюються! Хапаючи порожній таз, штовхнула балконні двері.
Полінка ще спала, підклавши долоньку під щічку. Владислава милувалась сестрою: яка ж вона красива! Довгі вії на щічках, світлі кучері розсипаються по подушці. Клопоту з ними багато, але стригти Поліну Владислава не наважувалась. Таку красу треба берегти. В мами були такі ж. Владислава насупилась. Не любила згадувати маму. Багато чого можна пробачити людині, але зраду ніколи. Мати їх зрадила, покинула. Коли Поля була зовсім крихітна. Вона й не памятає її. Більшою називала Владиславу мамою, і це не раз було приводом для косих поглядів у дворі. Владислава всміхнулась, згадавши, як у неї накинулись бабусі у перший раз.
Цю квартиру батько отримав у спадок від бабусі, після того, як вона померла. Раніше тіснились усі у двокімнатній, а тепер простора чотирикімнатна в самому Києві.
Бабуся була суворою професоркою університету, з сусідами не спілкувалась вважала їх дрібними. Владислава малечою нічого не розуміла, а потім намагалась бувати у бабусі лише з необхідності. Не подобалось їй, як та зверхньо ставиться до людей. Ходила, допомагала по господарству, мовчки терпіла всі її слова.
Ти викапана твоя мати. Хіба щось путнє з тебе вийде? Хіба наші гени спрацюють. А природа на твоєму батькові відпочивала Єдине, що тебе може врятувати це знання! Вчись, або закінчиш, як твоя мати.
Владислава мовчала. Що тут скажеш? І сперечатись бабуся не дозволяла. Батько не сварив Владиславу, навіть коли бабуся скаржилась. Проте вона бачила, як на його обличчі зявляється темна тінь, і як він замикається в собі на весь вечір для неї це було найгірше. Тому вона мовчала, мила підлогу або робила інші справи, а потім, попрощавшись, миттю вилітала з квартири. Лише раз не втрималася та вибухнула:
Твій брат і сестра можуть і не бути дітьми твого батька! За них я відповідати не збираюсь! Забороняю згадувати їх у моєму домі, чуєш?
Тоді і мене тут не буде! зціпила кулаки Владислава.
Що ти сказала? бабуся була шокована.
Владислава ледь не рознесла її колекцію порцеляни, яку ненавиділа. Години дві треба було витратити на витирання пилу з кожної дрібниці під суворим поглядом бабусі А за колекцію цю вона не дозволяла навіть молодших на поріг пустити. Не її онуки, а фарфор дорогий.
Я більше не прийду! Владислава не дивлячись вилетіла з квартири. Додому добігла за хвилину. Полінка сиділа в манежі та гукала, Владислава зняла лише черевики і підбігла до сестри.
Ти моя! І Іванко мій! Ми всі рідні! Хто б що не говорив! Нам більше ніхто не треба!
Батько визирнув з ванної, де праль, подивився зачудовано на ревучу старшу доньку. Полінка торкалась пальчиками її щік, зрозумівши, що вони мокрі, і теж розплакалася ще дужче. А Іванко, що робив домашнє завдання, прибіг на галас.
Що сталося?
Не знаю
Оці жінки! Іванко змахнув рукою і міцно обійняв обох сестер. Ревухи! Ходімо вечеряти, ми з татом зварили макарони.
Телефонний дзвінок від бабусі пролунав за годину. Владислава обережно залишила в раковині немитий посуд та вимкнула воду. Татовий голос спочатку був здивований, потім сердитий, а далі геть злий. Владислава притихла, сіла на стілець, обхопивши коліна. Напевне, буде сварка
Та помилилася. Сварки не було. Тато того вечора прийшов на кухню, мовчки обійняв її і поцілував у скроню.
Можеш більше не ходити до бабусі.
Чому?
Бо ніхто не має права принижувати тебе чи ображати твою сімю. Навіть якщо це родич.
Владислава притиснулася до батька і полегшено зітхнула. Відтепер не буде нескінченних докорів. Можна буде займатись своїми справами і доглядати молодших.
Бабусі не стало через півтора року. Останні два місяці Владислава все ж стала приходити до неї після того, як разом з батьком побувала в лікарні. Вицвіла, худенька бабуся, яка губилась в простирадлах на лікарняному ліжку, вже мало схожа була на грізну жінку з минулого. Характер змінився мало, але тону знижувала поруч з онукою.
Ти дивовижна дівчина, головна медсестра пригорнула Владиславу. Не тримай на бабусю зла. Хай би й так. Бідолашний серцем щастя не знає. Піде, нічого про себе й життя так і не зрозумівши.
В останній зустріч бабуся була незвично мовчазна, дивилась у сіре київське небо. Владислава, доробивши твір, зібрала речі.
Я піду.
Зачекай Пробач мене, дитино За все Смішно пройшло життя Батька бережи
Владислава кивнула, підхопила рюкзак і пішла. Вже у дверях несподівано повернулась, легенько поцілувала бабусю в щоку.
Відпочивай. Я ввечері зайду.
Потім побігла майже година дороги до школи.
Того ж дня бабусі не стало. Владислава мовчки вислухала новину від батька, потім забрала молодших і замкнулась з ними у кімнаті. Для неї вона була проблемою, а для тата матірю Владислава знала: батько довго сидітиме на кухні, втупившись у стелю, потім встане, вимиє сльози, наварить усім їсти.
Переїзд дався непросто. Поля хворіла, Іванко вперся і не слухався, не хотів робити завдання. Батько гасав між роботою і домом. Владислава пакувала речі й просила сама для себе, щоб життя на новому місці було іншим. Кому ці думки адресувала не знала, але вірила, що її почують.
У бабусиній квартирі у кожного одразу зявилось куточок, і всі розбрелися по кімнатах, звикаючи до простору. Та невдовзі Поля перекочувала до Владислави ночами їй спокійніше так, а Іванко перебазувався на кухню, де Владислава проводила більшість часу. Разом робили уроки, варили їсти.
Підсоли картоплю! Владислава ламала голову над фізикою. Точні науки давались нелегко.
Владю, суп закипів, що далі?
Зараз! відкладала ручку, різала овочі.
У мене не сходиться нічого! З цими мінусовими числами жах! Владю?
Покажи
Полінка тим часом малювала за маленьким дитячим столиком якщо старші щось пишуть, і їй «треба».
Перші місяці після переїзду було важко. Батько на роботі, діти на Владиславі. З Іванком ще домовитись можна, а Поля? Садочок рятував, але вона часто хворіла, і Владислава пропускала школу. Так тривало, поки не зявилась Світлана.
Сусідку Світлану Владислава зустріла випадково вийшла з Полею на дитячий майданчик. Весняний день, повно малечі, батьків, бабусь, нянь. Поля захотіла на гойдалку, там черга.
Мам! гукнула Поля, а всі відразу зажурились: яка ще мама? Ця? Та скільки їй років? Хіба ж то нормально Одразу знайшлись «добренькі», висловили думки й почалося.
Поля голосила, Владислава не знала, куди втекти.
Що тут робиться?
Владислава здригнулась. Гострий голос миттю всіх утихомирив.
Світлана! Привіт!
Молода, енергійна жінка підхопила свого сина на руки.
О, добре, що ти тут. Нову сусідку наш кломб не потішив.
Похмуро подивилася на всіх і пішла вглиб двору.
А яка проблема? Світлана швидко оцінила ситуацію.
Стара сусідка, та, що кричала найголосніше, підібрала поли халата.
Бачиш, Світлано, підліток дитину народила! Та хіба таке припустиме? Ти юрист, скажи це норма? Як дитина дитину виховає? В дитбудинок треба здавати! А цю нехай учиться!
Це все? Світлана підняла брову й глянула на неї.
Жінці було що додати, але вона змовкнула, схопила внучку і пішла.
Концерт закінчено! Світлана знизала плечима. На майбутнє не мітингуйте одразу. Дівчино, хто тобі ця мала?
Сестра.
Питання є?
Жінки розійшлись по дворах.
Як тебе звати?
Владислава. А це Полінка.
Мене зви Світланою або Свєтою. Тільки не тітка!
Добре.
Пізніше вже Владислава й сама не могла втямити, як Світлана стала подругою. Хтось скаже ну яка дружба між підлітком і жінкою тридцяти років? Але напевно доля так веліла. Світлана працювала юристкою у справах сім’ї, її всі у дворі поважали.
Ти уявляєш, скільки я всього знаю про наших сусідів? сміялась вона, знімаючи з Владиславою штори для прання. Красиві, але стирати морока!
Чого вони тебе бояться? питала Владислава.
Бо кожен прагне зберегти гарний образ. А кому сподобається, як дізнаються, що аліменти не платить, чи бабусю у притулок здав? Розумієш?
Владислава кивала. Саме через це батько і вирішив зїхати. Щоб могти почати з чистого аркуша.
Світлані Владислава вперше розповіла про матір. Вона звикла тримати все в собі, хоч це й боляче. Боялася: а може, бабуся права, стане як мати?
Того дня Світлана попросила Владиславу нагодувати кота.
Маю суд. Як затягну не знаю. Ввечері піду до лікаря, потім зустріч.
А хіба це проблема? Кіт же
О, він ще й образиться, і спати не дасть! Буде лапою будити, поки їсти не дам.
Кіт у Світлани Степан, поважний, сірий велетень. Вона показала, де корм, і пішла.
Владиславу затримали в школі, потім Поля переодягалася півгодини в садочку, вдома Іван просив із математикою. До Світлани вона прибігла аж о восьмій.
Пробач, Степане! Поставила миску з кормом.
Гримнули двері.
А, це ти Світлана кинула сумку, сіла на стілець і раптом розплакалася.
Така сильна, впевнена і от сльози. Владислава тихо сіла поруч і обняла її.
Вибач Розклеїлась. Важкий день, нема з ким поділитись. Мами вже немає, інших теж.
А я що, не людина? Серйозно поглянула Владислава у вічі Світлані.
Світлана посміхнулася крізь сльози, провела рукою по її кучерях.
Кучерики Завжди мріяла про такі. Жінкам завжди хочеться того, чого немає. Я б і дитину хотіла
Замовкла.
Кучерики зробити легко. А з дитиною
Ось, Світлана дістала прозору теку. Оце мій вирок. Не буде в мене дітей. Само винна. Деякі помилки занадто дорогі.
Світлана швидко зачала дитину з чоловіком, вони разом росли, батьки дружили, весілля було розкішне. Дитину хотіли обидвоє, але все відкладали: то робота, то квартира. Аж от несподівано запланували подорож. І тут вагітність.
А як же Туреччина?
Полетимо. Ще рано, лікар дозволяє.
Усе врахували, окрім випадку мчав підліток на скутері
Світлана з лікарні вже не повернулась тією, що була. Втратила дитину, довго лікувалась. Відносини зруйнувались: чоловік старався, але Світлана отямилась у своєму горі. Розлучилися. А через рік зустрілися в суді як знайомі все вже вляглося, залишились лише спогади дитинства і дружба. Максим запропонував ще раз одружитися, але Світлана вагалась знала, що діти для нього завжди були важливі.
Це точно? Помилки бути не може? обережно спитала Владислава.
Шансів майже нема Світлана стиснула теку. Якщо не вийде, буде ще болючіше А якщо не спробую себе не пробачу.
Дурненька, треба пробувати, а потім уже плакати! посміхнулась Владислава і обняла Світлану.
В тобі стільки мудрості Хоч ти ще така молода.
Учителі гарні траплялись, пожартувала Владислава, дістаючи чайник.
А ти розкажи. Ти ж ніколи й слова не казала, чому у вас тільки тато Давай, відвертість на відвертість.
