«Безсовісна! У тебе дітей немає, а я — мати!» — як моя зовиця влаштувала скандал на моїх іменинах, щоб не віддавати борг
Моє тридцятип’ятиріччя я планувала зустріти тихо, без зайвої пишності. Та доля, як завжди, вміє перетворювати навіть найзвичайнішу дату на справжню драми. За місяць до свята подзвонила Марта — сестра мого чоловіка, з якою в нас з самого початку були напружені стосунки.
— Де збираєшся святкувати? — запитала вона так, ніби вже складала речі.
— Поки не думала, — зніяковіло відповіла я. Було занадто рано про це говорити, тим більш знаючи Мартині звички.
— О, значить, гроші в тебе є. Позич нам з Іваном п’ять тисяч. Дуже потрібно, поверну максимум за два тижні, — благала вона тим самим жалісливим голосом, від якого у мене завжди мороз по спині бігав.
Я не люблю ні позичати, ні давати в борг. Особливо таким людям, як Марта. Від перших місяців знайомства вона намагалася «випросити» в мене гроші: то на дітей, то на ремонт, то на нібито зламану техніку. Я завжди відмовляла — ввічливо, але рішуче. Аж до цього разу.
— У дітей температура, потрібні ліки, — сказала вона, добиваючи мене «святим» аргументом.
Я здалася. Переказала гроші на картку. Минуло два тижні — мовчання. Минув місяць — жодного слова. Тоді я вирішила: на іменинах сама нагадаю.
Святкували ми в затишній кав’ярні. Гості веселилися, лунали тости. Але я не знаходила собі місця. Марта з чоловіком прийшли вчасно, балакали, їли, сміялися, ніби нічого й не трапилося.
— Я позичила твоїй сестрі п’ять тисяч на ліки для дітей, обіцяла повернути за два тижні, — прошепотіла я чоловікові, коли він помітив мою напругу.
— Не поверне, — відрізав він, навіть не кліпнувши. — Вона мені вже п’ять років має три тисячі. Знаю її — грошей ти не побачиш.
Але я все одно вирішила поговорити.
— Марто, привіт. Дякую, що прийшли. Хотіла поговорити… — почала я обережно, ніби ступала по льоду.
— Усе просто чудово! — перебила вона, цілуючи мене в щоку. — Їжа божественна, особливо салат з кукурудзою — даси рецепт?
— Я про інше. Місяць тому ти позичала в мене гроші…
Марта розсміялася, закинувши голову:
— П’ять тисяч? Коли це я в тебе такі гроші брала? Ти ж завжди відмовляла, не пам’ятаю такого. Вигадала, чи що?
Я оніміла.
— Я переказала тобі гроші на картку, на ліки. Можу показати переказ, якщо не віриш, — сказала я, відчуваючи, як щоки гарячать.
Марта миттєво зблідла, але швидко взяла себе в руки.
— Ах так… Було таке. Просто я не запам’ятовую непотрібні мені події, — процідила вона і схрестила руки.
— Ти обіцяла повернути за два тижні. Минув місяць, я хотіла б отримати назад…
І тут почалося.
— У тебе совість є?! — вигукнула вона так, що всі за сусідніми столиками обернулися. — У мене діти хворіли, а ти з мене гроші вимагаєш! Звісно, тобі не зрозуміти, у тебе ж своїх дітей немає!
Мене ніби вдарили. Марта йшла в атаку.
— А подарунок? Ми купили тобі подарунок! Просто забули вдома. Між іншим, на п’ять тисяч! Так що ми в розрахунку. Не очікувала від тебе такої жадібності!
— Який подарунок? Ви нічого не подарували, — тихо прошепотіла я, приголомшена.
— Забули! Але він є! — гаркнула Марта. — Усе, ми йдемо! Іване, ходімо! Тут нас не поважають!
Її чоловік доїв куряче стегно, витер рот рукавом і мовчки пішов за нею.
Щойно вони пішли, до мене підійшла свекруха — Ганна Олексіївна. Спокійно взяла мене під руку й відвела вбік.
— Сама винна, що дала. Я своїй доньці не позичу. Якщо й даю — знаю, що не поверне. Твої п’ять тисяч пішли на підвіску, яку ти бачила у неї на шиї.
У мене перехопило подих.
— І подарунка тобі ніхто не купив. Вигадка. Просто скажи дякую, що не здоров’ям розплатилась. Вважай — за науку, — і вона підморгнула, наче давала мені життєвий урок.
Марта перестала спілкуватися з нами. Минуло вісім місяців. Ні дзвінків, ні повідомлень. А потім раптом — привітання не надійшло. І вона образилася.
— Я думала, ви хоч гроші переведете, — подзвонила й заявила з докором.
— А тобі що, не прийшло? — здивувався мій чоловік. — Перевір жовтень минулого року. П’ять тисяч.
— Дуже смішно! — прошипіла вона і кинула трубку.
Більше ми не спілкувалися. Зустрілися через п’ять років — на похоронах Ганни Олексіївни. Через півроку продали її квартиру, поділили гроші. І з того часу ніхто з нас не подзвонив першим. І, чесно кажучи, стало легше.
