20травня 2026р.
Сьогодні ввечері я, Віктор Іванович Гончар, повертався зі свого скромного улову декілька сріблястих рибок, що скочилися в плетену корзинку до старого вагончика, що стоїть на березі Дністра. Тільки-но ступив на вузьку стежку, ніби блискавка впала в саме серце, я зупинився. У густій туманній імлі річки пролунало крикуще вицвітне сторання не крик, а передсмертний стогін, такий жахливий, що по спині пройшли мурашки. Жінка кричала. Вітер в кронах старих ялиць розрив її голос, та все ж я розчув окремі слова вона просила про допомогу, вкладаючи в крик всю свою душу. Поруч і ще хтось, панічно плескаючи руками по воді.
Не замислюючись, я кинув корзинку, і кілька блискучих рибок висипалися на мокрий пісок. Зняв важку підкладену куртку і зношені робочі штани, залишився тільки в зношеній сорочці, і кинувся в чорну, крижану воду. Вітер, немов розлючений вовк, здіймав хвилі, бивши їх пінною та краплями в обличчя.
Пливти було надзвичайно важко. Звично плоске течіння стало коварним і сильним, хапало ноги холодними, немов залізними руками. Майже посередньо по річці, там, де вода була темна й глибока, відчайдушно боролася моїм поглядом темнокаштанове волосся Ольга, дівчина, що губилася в чорній безодні. Її локони піднімалися, як морські водорості, то підспинялися під водою, погрожуючи потопити її повністю. Хлопець, що, здається, її не чув, уже досяг іншого берега. Він не обернувся, рухи його були різкі й налякані. Витягнувши надувний човен, він, наче звір, пробіг уздовж кромки лісу, намагаючись сховатися в його захисному підлеску.
Ольга вже не кричала. Вона не зявилася на поверхню. Коли я, майже без сил, досягнув місця, де її втратили, на воді залишилися лише повільні, зловісні кола. Серце упало в підлогу. Хапнувши глибокий подих, я занурився в крижану імлу. Руками я відшукав ковдру куртки, обхопив безсилу фігуру за спиною і, другою рукою як веслом, відчайдушно гребу ногами назад до берега. Кожен гребок болів, як вогонь, кожен вдих крик. Проте я тримався, хапаючись за власне життя і за життя, що тримала у руках.
Випровадивши Ольгу на сухий берег, я, не відчуваючи втоми, негайно приступив до порятунку. Звичні до важкої роботи руки швидко виконували обертання, натискання, штучне дихання. З легень хлюнула мутна річкова вода, і вона, зітхнувши, підхвилила слабким, проте рівним подихом. Потрібно було її зігріти. Я зібрав залишки вугілля з вогнища, на розігрітій попелом ділянці склав плоскі камені, укрив їх товстим шаром ялинкових гілок, обережно поклав дівчину на імпровізовану підлогу і накрив її своєю єдиною, пропареною потом курткою. Після того я зібрав розкидані по березі речі, важко надів мокрий одяг на її загартоване тіло і сів біля нового вогнища, простягнувши до нього дрожачі, побілілі від холоду руки.
Тепло піднімалося повільно, ніби не хотіло підступити в затверділу плоть. Ольга лежала нерухомо, лише легкий парок її подиху свідчив про живу душу. Холодна вода і шок вже діяв, проте я знав, що час пройде вона оживе. Я знав це так сам, як знаю кожен вигин Дністра.
Піднявши голову, я бачив небо, вкрите важкими низькими хмарами. Свинцева завіса не пропускала ні зірок, ні місячного проміння. Порожньо і безрадо.
Опустивши погляд на язики полумя, я повернувся у спогади про далекі, безжальні вечори, які вже забрали у мене все.
Тоді я, Ольга та наш син Артемок вирушили на рибалку, як робили щороку влітку. Відправивши дружину Ліку з немовлям у намет, я відплив на старій, та надійній човниці.
Пийте чай, я скоро повернуся з уловом, і будемо смакувати найароматнішу уху! підморгнув я Ліці, і її обличчя розцвіло щасливою, безтурботною посмішкою.
Будь обережний, Віталію, погода погіршується, попередила дружина, спостерігаючи за надходящими хмарами.
Я знаю кожен камінь тут! Не хвилюйся! крикнув я з води, гребучи в дзеркальну гладь.
Я зайшов у улюблене місце, кинуў вудки і занурився у ритуальне очікування. Раптом небо стало чорним, немов наступила ніч. Сильний вітер вигинув дерева, а з неба злілася стіна води. Човен закрутився, викинувши мене вбік, і різкий скрип я зацепив підводну колоду, подібну до кинджалу. Повітря виходило зі свистом, і за мить човен розтанув у безформному шматку гуми.
Я намагався плавати, але різка судома судома спазм у нозі отруїла мене холодом води. Битва зі стихілою стихією була нерівна. Плив я, потрапивши в потік, який вдарив о щось тверде, і темрява поглинула свідомість. Прокинувся я лише на третій день, лежачи на жорсткому веранковому ліжку у незнайомій, димній хаті. Спроба піднятись викликала запаморочення і нудоту. Тоді в двері, шаркаючи, ввійшов старий дід із морщинистим обличчям, мов карта прожитих років.
Прокинувся, пробурмотів він, ставлячи на табурет миску з гарячою травахою. Пий, ця трава зупинить кровотечу, а кашу зїж, інакше дух вийде.
Де я? охрипло запитав я, і коли почув назву далекої області, зрозумів, що мене відвезли на сотні кілометрів від дому.
Ти, хлопче, сильно побитий, сказав старець після короткої паузи. Охоронці принесли мене живим. Думали, що ти не вийдеш.
Я спробував піднятись, а дід лише відмахнув сухою рукою:
Лягай, не геройствуй. Крову ти втратив, тепер лише смерть може прийти. Відпочивай.
А сімя? Жінка, син Вони не знають, що я жив! голос мій розпався на крихти. Я уявив Ліку, і серце стиснулося в кістку.
Пошта тут нема, сказав він. Лише ліси, вовки і ведмеді. Та тут я живу вже двадцять років.
Чим же ви живете? запитав я щиро.
Трави, гриби, горіхи, ягоди. Взимку запаси зберігаю. Охоронці іноді навідаються з подарунками. Ось так і живу, відповів він, задихаючись і сідаючи на своє ліжко.
Він швидко заснув, а я спостерігав за мерехтливим вогником у кутку. Тіні танцювали по стінах, і в цих рухах я бачив обличчя Ліки та Артемка. Туга була такою гострою, що я стискав зуби, щоб не звалитися під вагою болю. За вікном завивала буря, розкидаючи надії.
Дні текли, схожі один на одного, мов вузли на мотузці. Кожен рух повернутись, сідати, підняти ложку був маленьким тріумфом, що дарував крапельку радості.
Я нарешті став на ноги, хоча не швидко, як передбачив старець. Коли, опираючись на цвях, я вийшов за поріг, світ був незнайомий усе вміло покрите сліпучим білим снігом.
Як мені звідси вибратись? попросив я у господаря, намагаючись не втрачати спокою.
Ні коротко відповів він. Ходити ти ще не можеш, а до трасі день шляху, можливо більше. Тепер зима, і вся траса замерзла. Залишайся до весни, і, якщо поправишся, я провожу.
А мисливці? Чи можуть допомогти?
Мисливці зимою у інших лісах, навесні і восени приїжджають. Можливо, хтось захоче допомогти, якщо щастя посміхнеться, сказав він, похитавши сиву голову, і підкинув ще одне поленько в печ.
Тоді я, вирвавшися з глибоких спогадів, відчув, як серце стискає знайома біль. Я підживив вогнище сухими гілками, піднявся і підбіг до Ольги. Її дихання стало глибшим, хоча свідомість ще не повернулася. Я поправив її куртку, повернувся до вогню і дозволив минулому знову захопити мене у свій безжальний вир.
Старий був мовчазним. Коли я зміцнів, він допомагав: чистив сніг біля дверей, колов дрова, підтримував вогонь. Печеня, що раніше була суворою, тепер смакувала, адже голод і інстинкт виживання переважають. Чай, який він варив з літніх трав, нагадував мені про Ліку вона теж додавала мяту і душицю. Ці спогади були і солодкі, і гіркі, немов рана, що час від часу болить.
Зима тяглася без кінця, ніби час застиг у крижаній пастці. Навіть коли настала довгоочікувана весна, сніг розтанув лише по дрібних частинах, поступово відкриваючи землю. Через два місяці я знову відчув силу в ногах, а старий зламатився.
Не зможу я більше вести тебе, прошепотів він, лежачи на веранці. Сам упав. Підняв тебе, а тепер треба себе підняти.
Як же ти залишишся один? Підемо в місто, лікарня! крикнув я.
Лікарі не зможуть так тебе залікувати, відповів він. Ми з тобою гангрену лікували травами і обгортками. Йди, і не турбуйся про мене. Я зцілюсь, не в першій.
Він пояснив дорогу, і я, вдячний, вирушив у шлях. Те, що здавалося простим маршрутом, за кілька годин перетворилося на хаотичну клятку. Я йшов до темряви, не знаходячи слідів стежки. Ніч провів під ялиновими гілками. Прокинувшись, почув тихий шурхіт позаду. Обернувшись, у напівтемряві побачив кілька зелених точок вовків. Не вагаючись, я піднявся на найвищу сосну, сховавшись там до світанку. Стадо, відчувши марність, розійшлося в глибоку ніч. Спускатися вниз я сприймав як смерть.
Ранок приніс нові кроки, а разом з ними кабана, що рвався, рисю, що спостерігала з гілки. Ночі на деревах стали моїм необхідним притулком. Я жив на ягодах, коренях, питався з річкових струмків і спав у укриттях, прислухаючись до кожного звуку. Але здаватися я не планував. Я мав дістатися до сімї живим.
Два тижні я блукав безмежною, безжальною тайгою, втрачаючи рахунок дням і ночам. Нарешті, у розриві лісу, я побачив темний прямокутник хатинку. Підійшовши, майже втративши свідомість від виснаження, я відчув радість, ніби отримавав живий скарб. Це був зимовий охотничий притулок, але двері ржаві, нікого давно не відвідували. Усередині пахло пилом, сухою ялиною й мишами. Єдине вікно виводило слабке світло; у кутку стояла широкая ліжниця з тонким матрацем, скручена овеча шерсть, на столі мішок з сіллю, коробка сірників, полумяна крупа і жовтий керамовий кляш.
Виходячи назовні, я зібрав гілки та, знайшовши маленьку галявину, розжег вогнище. У консерваційному глечику прокипятив воду з потоку, заваривши сухі листя смородини та мяти, які знайшов у хатині. Перший ковток гарячої ароматної настоївки майже підняв мене до небес. Повернувшись у будиночок, я замкнув двері, підчинив їх палкою, і заснув у сухій овечій шерсті, як убитий.
Раптом рев медведя розбудив мене. Хоч і страшно, я відчував захист стіни з лісової ксилії. Що робити далі? Я не знав. Блукати безладно в незнайомому лісі було самогубством. Тут була кров, трохи їжі і певна безпека. Я вирішив залишитися, чекати, поки раптом не зЗрештою я зрозумів, що справжня сила полягає не в поверненні додому, а в умінні жити, коли весь світ навколо розпадається.
