Не як у фільмі, але близько
Ганна обожала мелодрами та мріяла, щоб її життя нагадувало екранні історії, де все закінчується щасливо. Та мрії залишалися мріями, а реальність плила сірою та одноманітною в маленькому селі на Поліссі.
За чоловіка за Валерка вона вийшла, гадаючи, що це кохання. Та Валерко, легковажний і ненадійний з юності, не змінився. Привів дружину до своєї старої хати. А через три роки оголосив:
— Їду до міста. Живи як знаєш. Тісно мені тут, душа просить волі.
— Валерку, ти про що? У нас же все добре, — зніяковіла Ганна, не розуміючи, що коїться.
— Це в тебе добре, а в мене ні…
З цими словами він пішов, забравши паспорт і старий рюкзак із речами. Село загуло плітками, сусідки пошепки шептались:
— Валерко кинув Ганну, подався до міста. Мабуть, там у нього інша завелась.
Ганна мовчала. Не плакала, не скаржилася, продовжувала жити у Валерковій хаті. Іти було нікуди: у батьківській хаті тісниться сестра з родиною, місця нема. Дітей у неї не було.
— Мабуть, Бог вирішив, що Валерко — не батько, от і не дав мені дитини, — думала вона, дивлячись на сусідських дітей.
Кожного вечора, скінчивши справи, Ганна сідала перед телевізором. Дивилася серіали, де кипіли пристрасті й руйнувалися долі. Пропускала все крізь себе, а потім ворочалася у ліжку, не в змозі заснути.
Новий день починався з клопотів: нагодувати поросят, курей, теличку Білку, прив’язати за городом — у стадо не відпускала.
— Ганно! — гукнула сусідка. — Твоя Білка зірвалась, по селу несеся!
— Де?! — вибігла вона за ворота. Теличка бодяла сусідський тин, намагаючись зачепити новенькі ріжки.
— Білко, Білко, — умовляла вона, простягаючи хліб. Теличка мотала головою. — Та щоб тобі! — у розпачі крикнула Ганна. Білка рвонула вбік, розлякавши сусідських гусей.
Невідомо, скільки б вона ганялася, якби не механік Тарас. Він спритно схопив мотузку, притягнув теличку до тину й прив’язав. Ганна дивилася на його міцні руки, на м’язи, що виступали під поношеною сорочкою. Раптом захотілося, щоб ці руки обійняли її, притиснули до грудей.
Вона відігнала думку:
— Що це зі мною? Немов дівчина, пестощів захотіла.
Засоромилася. Тарас — однокласник, рудий, завжди усміхнений жартівник. Живе із Марійкою, сильною жінкою, по сусідству. Не потрібен він їй.
— Ніколи такого до нього не відчувала, — подумала вона, відводячи погляд.
З Валерком вона розлучилася одразу, як він подався. Залицяльники були, навіть заміж запрошували, та ніхто не подобався. Жила сама, недоцілована.
Тарас витирав руки травою, а Ганна раптом сказала:
— Заходь у двір, руки помієш.
Він мовчки пішов за нею. Вона спиною відчувала його погляд.
Помітила, що Тарас дивиться на неї інакше, і здивувалась:
— Що з ним?
Він вимив руки, витрусив рушником, ще раз глянув на неї — багатозначно — і пішов.
З того дня між ними ніби простягнулася ниточка. Коли Тарас проходив повз, Ганна червоніла. Він став ходити через її двір, хоча раніше так не робив. Ганна почала вставати рано, полоти город у світанковій прохолоді — так вона себе переконувала. Та знала: чекає зустрічі з Тарасом. Їхні погляди зустрічалися, і в його очах горів щирий інтерес, майже захоплення.
Вона гнала думки, боялася Марійки:
— Побачить — лихо. Облиє на все село.
Та Тарас усе ходив, дивився палко. Ганна відповідала ласкавим поглядом і напівпосмішкою. Їй здавалося, що їхня історія — як у серіалі, без кінця й ясної розв’язки.
Одного разу вона підмітала двір:
— Здоровенькі, Ганнусю, — почувся знайомий голос. Валерко так її називав.
Ганна обернулася. Колишній чоловік стояв перед нею: та сама нахабна посмішка, прижмурені блакитні очі, щетина.
— Повернувся… Приймеш?
— Що, місто не сподобалось?
Серце не здригнулося. Кохания не було, або вигоріло. Двері в її душі зачинилися, коли він поїхав за «красивим життям», кинувши її.
Валерко повернувся до своєї хати. Ганні було нікуди йти, довелося впустити. Вночі вона зачинила двері у свою кімнату, присунувши шафу. Валерко влаштувався в іншій половині. Вдома майже не бував, пропадав із друзями.
Тарас ходив похмурий. Та одного разу побачив, як Ганна вилазить через вікно, і всередині в ньому закипіло:
— Значить, не прийняла його.
Наранок Ганна, вилазячи через вікно, вперлася у сходинку. Під вікном стояли дві збиті дощечки.
— Хто це зробив? — здивувалася вона. — Не Валерко ж, йому неколи.
Тарас вночі збив опору, щоб їй буА потім вони з Тарасом вийшли на світанку до річки, де перші промені сонця золотили воду, і вона зрозуміла, що нарешті знайшла свою справжню історію.
