Дар небесний…
Ранок видався похмурим, важкі хмари низько стелились над Києвом, десь удалині лунали глухі розкати грому. Наближалася весняна гроза. Перша гроза цієї весни. Зима скінчилася, але й весна не квапилася заявити про себе. Надворі все ще було холодно, вітер гуляв вулицями, підхоплював минулорічне листя й гнав його поміж тополь і каштанів, а свіжа трава лише несміливо проступала крізь закамянілу землю. Бруньки на деревах зволікали відкрити свої скарби.
Природа затаїлася в чеканні дощу. Та зима видалася малосніжною, лютою, і земля майже не встигла відпочити, насититися вологою під сніговою ковдрою, й нині з надією чекала дощу. Оце дожене гроза і зіллє її довгожданним дощем, змие бруд, напоїть вологою, вдихне нове життя. Лише тоді настане справжня весна пишна, квітуча, як молода, повна ніжності й любові жінка.
Земля народить зелену траву, строкаті квіти і соковиті плоди на яблунях, оживе й затріщить життям. Птахи заспівають, кинуться зводити гнізда серед молочної зелені садків. Життя триває.
Сашку, йди снідати! покликала Віруня з кухні. Кава вже холоне.
Я відчув пахощі сковороди й свіжої кави. Потрібно вставати. Після вчорашньої важкої розмови, її сліз і безсонної ночі, так не хотілося виходити з ліжка.
Але треба життя рухається.
У Віруні вигляд був не кращий червоні очі, темні кола під ними. Вона підставила щоку для поцілунка й слабо всміхнулася.
Доброго ранку, мій милий! Здається, нині буде гроза. Господи, як хочеться дощу! Коли ж вже настане весна по-справжньому? Знаєш, згадався мені вірш:
Чекаю я весни, неначе диво,
Від холодів і тоскної порожнечі.
Весни чекаю, щоб розкрилось жваво
Все, що болить, та вийшло на узвишші.
Мені здається прийде вона
І все минуще розвидняться,
Мені здається вона одна
Зможе усе впорядкувати
Щиріше,
Простіше,
Надійніше,
Вірніше.
Де ж ти, весно? Швидше приходь!
Я обійняв її за тендітні плечі, дбайливо поцілував у голову, що сумно схилилася. Її волосся пахло полинем, степом і ромашкою. Серце стискалося від жалю. Бідна моя кохана дівчинонька, за що ж нам така доля? Були хоч надії ними й жили ці роки.
А вчора відомий професор, наша остання надія, розбив усі сподівання.
Дуже шкода, але дітей у вас не буде. Ваше перебування, Сашко, у Чорнобилі не пройшло безслідно. На жаль, медицина тут безсила. Вибачте, я щиро співчуваю.
Віруня рішуче витерла сльози й потрясла косою.
Сашко, я все обміркувала. Нам слід узяти дитину з притулку. Скільки там самотніх діток! Візьмемо хлопчика, виростимо собі сина. Ти згоден? Ми ж так довго мріяли й чекали синочка Її сльози покотилися градом. Я обійняв її, й сам не міг втримати сліз.
Звісно, згідний! Не плач, моя рідна.
У цей момент з гуркотом вдарив грім, глухо загриміло у хаті. Аж вікна задзвеніли. І ринув дощ так, немов хтось відкрив небо! Нарешті, Господь почув наші молитви!
Дощ лив стіною, все потемніло, наче ніч. Над дахом розривалися блискавки, ревів грім. Ми з Вірунею стояли перед вікном, трималися за руки крізь фортку на щоки впали холодні краплі, аромат дощу бадьорив й скидав з душі гіркоту. Хотілося, аби цей дощ іще довго не зникав він символ нового життя, надії, любові!
Через кілька днів ми чекали під дверима дитячого будинку. Мали зустріч. Прийшли за синочком, якого вже встигли полюбити всією душею, хоч і не бачили. В чеканні серце калатало сильніше.
Попередня бесіда з директоркою уже була, тепер нас просто вели знайомитися з дітьми, які могли стати нашим сином. У першій кімнаті одразу впала в око дівчинка сиділа у вологих повзунках на мокрій клейонці, скуйовджена, з засохлими слізьми та сопельками, із величезними сумними блакитними очима. Від неї віяло занедбаністю та покинутістю. Серце стягнулося болем ось він дитячий дім, притулок покинутих!
Провели в наступну кімнату. В ліжечках лежали або сиділи малюки. Медсестра показувала дітей, озвучувала вік, коротко розповідала про біографію. Діти чистенькі, акуратно вбрані. Кожного витягували з ліжечка, немов на ярмарку. Я мимоволі подумав: а ми ж, як покупці
Сашко, повернімось до тієї бідної дівчинки, прошепотіла Віруня. Я міцно стиснув її плече.
Медсестро, покажіть нам дівчинку з першої кімнати, ту блакитнооку.
Але ж ви хотіли хлопчика Та дівчинка вам не підійде. Вона не підготовлена для показу.
Повернімося назад. Ми хочемо її ще раз побачити.
Медсестра розгубилась, але погодилась іти з нами. Попросила зачекати й покликала директорку Анну Петрівну.
Віруня пригорнулася до мене у мене теж йокнуло серце, коли побачив дівчинку. Вона так нагадувала Віруню і очі, і волосся! І така ж нещасна.
Підійшли медсестра з Анною Петрівною, та хвилювалася.
Ви вибрали не ту дитину, вона вам не підходить.
Чому? Вона нам дуже сподобалася. Погляньте ну прямо Віруня у дитинстві!
Ми рішуче пішли в кімнату, де була ця дівчинка. За цей час її вже помили, переодягли сухо, обличчя ожило, очі стали веселіші. Побачивши нас біля ліжечка, вона посміхнулася, ямочки зявилися на щоках. Простягла ручки, намагалася підвестися… Віруня міцно стиснула мені долоню. Я помітив, що ніжки у дитини вивернуті назад. Не задумуючись, підняв дівчинку на руки, вона обійняла мене за шию й пригорнулася.
У мене підступили сльози до очей, Віруня сховалася обличчям мені в плече й заплакала. Анна Петрівна обернулася, витерла очі хустинкою.
Ходімо до мене. Медсестро, візьміть Соломійку. Вона впевнено попрямувала до кабінету. Ми ж із дружиною трималися за руки, немов боялись втратити одна одну.
Соломійка народилася у багатодітних батьків у невеличкому волинському селі. Кажуть, відразу хотіли відмовитись від неї зявилася з фізичними вадами: нижче колін ніжки покручені, ступні деформовані. Тато відмовився забирати дитину додому. На вмовляння лікарів, що ще можна прооперувати й урятувати дівчинку, відповів, що грошей немає, а виховувати “каліку” не буде. Й так дітей повно.
Так Соломійка опинилася у дитячому притулку.
Вирішуйте самі, чи потрібна вам ця дитина. У неї є шанси стати здоровою, але це робота на роки, немалі витрати й сила любові. Не поспішайте. Я дам адресу київського професора, що вже оглядав Соломійку він все розяснить. Дам вам місяць на роздуми. Раніше не приходьте діти привязуються швидко, краще не травмувати їх ще раз.
Місяць минув. Ми з Вірунею того ж дня твердо вирішили: Соломійку беремо. Консультація професора підтвердила вилікувати можна, але не обійтися без кількох операцій. Рубців не залишиться, і Соломійка бігатиме, як усі діти. Я підрахував, чи вистачить нам гривень, якщо продати автівку й недобудований будинок. Вистачить. Поки житимемо у маленькій “хрущовці”, головне щоб донечка була здорова.
Ми з нетерпінням чекали завершення місяця.
Нарешті знайомі двері Я з букетом півоній, Віруня з торбою цукерок і іграшок для дітей. У Анни Петрівни тремтіли губи, сльози блищали в очах одне нещасне дитя отримає батьків
Пішли знайомитися із Соломійкою. Вона помітно підросла, русі кучерики, щічки налилися, вже прорізуються перші зубчики. Радісно щебече, усміхається. Я узяв її на руки вона обійняла мене міцно й довірилася без страху. Потім пішла на руки до Віруні. Сльози на очах у всіх.
Увесь день провели з донечкою, слухали поради лікарів, що робити, як годувати, як лікувати. Та оформлення попереду. За наполяганням директорки, необхідно було оформити відмову справжніх батьків через суд їх позбавили батьківських прав. Тепер повернути дитину вони не могли.
Зрештою, привезли Соломійку додому. Віруня звільнилася з роботи, присвятила себе дитині. Почали готуватися до першої операції у Київській клініці.
Місяць у лікарні. Донечка вже сама тримає ложку, підражнює котику, бекає, як кізка. Але на ніжки ще боляче дивитись її вивозять надвір у довгих штанцях, ходить незграбно, наче каченя. Та дитина вольова, товариська, швидко заговорила, всюди всіх знає, всіх вітає. Але найбільше любить мене. Тепер вона мене кличе своїм татусем, і навіть Віруня підхопила це слово. Моя донечка моє щастя, моє сонечко.
Через рік продовжили лікувати ніжки. Ще кілька поїздок у клініку. Скільки мук прийняла дитина, скільки терпеливості треба було нам! Скільки ночей провела Віруня біля лікарняного вікна, поки Соломійка спала після операцій. Нарешті перемога: ніжки стали нормальні, тепер і бігає, і стрибає, як усі дітлахи.
Пять років віддали Соломійку у садочок. Виховательки відзначили її хист до малювання, порадили розвивати талант. У шість зарахували до дитячої художньої школи. Її роботи почали виставляти на юнацьких виставках радісні барвисті пейзажі, дитячі мрії привертали увагу багатьох. Вік художниці дивував кожного справжній дар!
У сім пішла до школи. З перших днів стала лідером у класі. Відмінниця, жвава, весела, завжди з друзями, відвідує художню школу й танцювальний гурток. Усюди, де вона там радість і сміх. Ми з Вірунею із гордістю ходимо на батьківські збори про нашу Соломійку тільки добре.
Ніхто не здогадується, скільки довелося пережити цій дитині й нам не біологічним, а справжнім люблячим батькам.
Господь не відвернув від нас уваги. Після появи Соломійки у сімї й справи покращилися мій бізнес піднявся, заробітку стало досить, і ми здійснили давню мрію переїхали до Львова. Купили чудову квартиру, віддали дочку до престижної гімназії. Соломійка вже в шостому класі і досі відмінниця. Ходить у художню школу, займається танцями, з довгою світлою косою, ясними блакитними очима, вона вже справжня панночка. Ласкава, привітна, улюблениця серед однолітків.
Дар небесний то наша Соломійка.
