Ну ти ж сам розумієш, складний у людини період. Дружина вигнала, з роботи попросили Не спати ж йому на вокзалі? Сергій винувато дивився на дружину, зминаючи в руках кухонний рушник. На вигляд він був такий, ніби сам щойно розбив мамину улюблену вазу, хоч йшлося всього лиш про приїзд його молодшого брата.
Ганна зітхнула й опустила пакунки з продуктами просто на підлогу. Ті були тяжкі, день на роботі видався буремний квартальний звіт, перевірка з податкової, і ще й мязи спини боліли десь під вечір. Найменше зараз їй хотілося слухати про проблеми деверя, якого бачила раз за разом за майже пятнадцять років шлюбу.
Сергію, в нас двокімнатна квартира, не готель для всіх безхатьків, трохи роздратовано мовила вона, роззуваючись у коридорі. У Богдана ж є власне житло в Тернополі. Чого він туди не їде?
Так він ту квартиру здає, щоби за іпотеку платити, яку на сина оформив. Я толком сам не второпав схему. Каже, треба йому у Києві зачепитись, знайти якусь добру роботу. Тиждень тільки, Ганю. Ну, максимум десять днів. Поки співбесіди проходить.
Ганна пройшла на кухню й налляла собі склянку води. Сергій тягнувся слідом, дивився у вічі з надією, як пес. Він був хорошим чоловіком добрий, неконфліктний, працелюбний. Але мав один суттєвий недолік: зовсім не вмів казати «ні» своїм рідним, особливо Богдану, якого в родині завжди вважали «найбільшим бідаком» і приділяли йому зайву увагу.
Добре вже, махнула рукою Ганна, розуміючи, що сили сперечатися нема. Тиждень, так тиждень. Але відразу скажи: у нас режим. Встаємо о шостій, спати о одинадцятій. Ніяких гостей і гулянок.
Богдан примчав наступного вечора. Увалився у коридор із величезною сумкою в клітинку, що тхнула плацкартом і чимось кислим, і одразу заповнив собою всю квартиру. Богдан був вищим і більшим за Сергія, галасливішим і нахальнішим.
О, господиня! вигукнув він, намагаючись обійняти Ганну, хоча вона ледве встигла відступити. Ну що, приймайте квартиранта! Та я тінню буду, тільки дайте місце та розетку, ха-ха.
Перші три дні було ще нічого. Богдан і справді поводився спокійно: спав до полудня на дивані в залі, потім ішов «шукати роботу», повертався увечері. Правда, їв за трьох. Ганна з подивом помітила, що пятилітрова каструля борщу, якої їм із Сергієм зазвичай вистачало на чотири дні, зникла за одну ніч. Котлети, яких було на два вечері, почисто пропали до ранку.
Росту ж! сміявся Богдан, витираючи соус хлібом. У Києві такий повітря, що аж вовчий апетит!
Ганна промовчала, вирішила купувати більше їжі: гість усе ж. Незручно докоряти їжею.
Минув тиждень, і Ганна обережно спитала за вечерею:
Богдане, ну як там із роботами? Є щось підходяще?
Богдан потемнів, відклав виделку й зітхнув.
Сам бачиш, кругом обман. Пишуть зарплата двадцять тисяч гривень, а то маркетинг чи курєрка за копійки. Я ж фахівець, у мене технічна освіта! Але є один варіант в серйозній фірмі, сказали передзвонять у понеділок. Почекайте ще пару днів.
Пару днів? перепитала Ганна, подивившись на чоловіка. Сергій жував салат так, ніби у салаті ховалася істина життя.
Ну так. Не виженете ж ви мене у вихідні? усміхнувся Богдан, відчайдушно по-доброму. Ми із Сергієм у гараж ще підемо, побалакаємо по-чоловічому.
Ганна погодилася. Два дні вже можна перетерпіти.
Але понеділок минув, і вівторок, а дзвінка немає. Богдан перестав навіть виходити з квартири. Вечорами Ганна поверталася з роботи і бачила те ж саме: розкладений диван, ввімкнений телевізор, крихти печива, порожні чашки, стійкий запах чоловічого антиперспіранту вперемішку з духом алкоголю.
Богдане, ти дзвонив за роботою? питала вона.
Дзвонив, ліниво відгукувався деверь, не відводячи очей від телевізора. Там кадровичка захворіла. Сказали передзвонити наступного тижня. До речі, Ганю, у нас майонезу нема? Я б зробив канапку, але в холодильнику порожньо.
Це «у нас» різонуло вухо. Ганна мовчала, але всередині закипало роздратування. Помічала, що Богдан уже сприймає квартиру, як свою. Він без дозволу брав шампунь Сергія (дорогий, аптечний), користувався її улюбленим пледом, перемикав канали тоді, коли вона хотіла новини.
Минув місяць. За вікном танув сірий сніг, а вдома глевка кашка накопичувалася у серці Ганни.
Якось увечері вона вже не витримала. Сергій лагодив на кухні тостер, коли вона зачинила за собою двері.
Сергію, говорити треба серйозно.
Про Богдана? чоловік одразу знітився.
Про нього. Місяць минув, він не працює, не шукає роботи. Лежить на дивані, їсть наші продукти, і навіть не думає їхати. Мій дім став гуртожитком. Я не можу пройти у халаті навіть, бо там вічно валяється чужий чоловік! Скільки це буде тривати?
Ганю, я з ним казав. Каже, все-от-от владнається. Не щастить просто. Не можу я рідного брата на вулицю викинути! Мати б такого не простила. Памятаєш, вона завжди казала: тримайтеся разом.
Твоя мама, хай їй здоровиться, живе у Чернівцях і не бачить нашого безладу. Сергію, у нас бюджет тріщить. Ми витрачаємо удвічі більше, комуналка вища він воду ллє годинами, світло горить повсюди. Хай би вже скидався!
У нього з грошима біда, ледве прошепотів Сергій. Карти заблокували за кредити. Він учора признався.
Ганна сіла, відчувши, як земля під ногами тікає.
Отакої І давно ти це знав?
Пару днів. Обіцяв, як тільки влаштується буде платити. Ганю, треба ще трошки потерпіти. Весна прийде на будівництво піде, як в офіс не візьмуть.
«Потерпи». Це стало гаслом наступних місяців.
Весна відцвіла. Богдан не пішов на будівництво сказав, що в нього грижа і не можна носити важке. Натомість, кружки з пивом підіймати виходило ідеально; алкоголь із бару почав зникати. Ганна спочатку не помічала цього, поки зникла пляшка колекційної настоянки, подарована Сергієві на ювілей.
Я не чіпав! репетував Богдан. Що, я тут злодій? Може, ти сама випила! Або Сергій уночі злив!
Не смій звинувачувати мою дружину! пробував вставати на захист Сергій, але слабко.
Тримайте жінку свою на короткому! Жалко для рідного? Та я ще десяток таких пляшок куплю, як розбагатію!
Того вечора Ганна вперше поставила ультиматум: до кінця тижня Богдан виїжджає, або вона подає на розлучення й ділять квартиру, яку колись купували разом, але початковий внесок і, головне, іпотеку оплачувала переважно вона.
Сергій налякався. Довго шепотівся з братом на балконі, курив одну за одною. Богдан зиркав вовком, притиснувся, але відступив.
Сталося диво: Богдан оголосив, що знайшов варіант кімнату на лівому березі, і переїде за два тижні, як тільки отримає першу зарплату на новому місці (нібито пішов у охорону).
Два тижні можна потерпіти.
Та за тиждень Богдан прийшов із загипсованою рукою.
Впав, з серйозною міною повідомив. На сходах підвернув ногу, руку зламав. Перелом.
Ганна дивилася на гіпс і таки зрозуміла: кінець. Ніякої роботи, ніякого переїзду.
Ну ти ж не викинеш інваліда на вулицю? Богдан розчинив у словах нахабну посмішку. Він знав, що вигадку підібрано ідеально.
Літо стало пеклом. Богдан, посилаючись на «травму», вимагав уваги: «Ганю, наріж хліб, важко», «Ганю, спину не дотягуюся намазати, поможи». На останнє отримав такий відлуп, що більше не заводив мови. Але атмосфери це не покращило.
Сергій дедалі довше пропадав на роботі, брав підробітки, лишаючи Ганну віч-на-віч із проблемою. Ганна й сама стала навмисне затримуватися гуляла парком, сиділа у кавярнях, аби тільки не йти додому, де на дивані царив «цар Богдан».
Пройшло пів року, потім вісім місяців. Гіпс вже давно зняли, та Богдан «розробляв руку» і бурчав про біль на погоду. Він остаточно обжився. Перестав меблі в залі, як йому зручно, приводив якихось друзів (сусідка розповіла). На будь-які зауваження реагував агресією:
Ви мені повинні! Я ж брат! По совісті мусите допомагати. У вас трьошка (насправді двушка, але кухню Богдан рахував), що вам жалко місця? Я ж у спальню до вас не лізу!
Чаша терпіння переповнилась у листопаді, якраз через рік після того фатального приїзду.
Ганна повернулась додому раніше розболілася голова. Відчинила двері й остовпіла: голосна музика і чиїсь жіночі веселощі лились із квартири.
У коридорі стояли чужі, стоптані чоботи; на вішалці висіла дешева куртка. У залі справжня сцена з поганого серіалу. На столі їжа з їхнього холодильника, розпочата пляшка горілки, а на дивані Богдан обіймав яскраво нафарбовану блондинку невідомого віку. Обоє курили, скидаючи попіл прямо на килим.
О, господиня завітала! прорік Богдан, хитаючись язиком. Знайомся, це моя муза Любомира!
У Ганни щось клацнуло всередині. Холодно й чітко, без вагань.
Забирайтеся обидва. Пять хвилин на збори.
Ти що, спяніла? Богдан вставав, червоніючи. Куди я піду серед ночі? Це і мій дім! Брат мій господар! А ти тут хто?
Він різко рушив до неї, підняв руку. Ганна навіть не здригнулася. Дістала телефон.
Я викликаю поліцію.
Викликай! заволав Богдан. Вони нічого не зроблять. Я гість! Мене Сергій запросив!
Ганна натисла кнопку.
Поліція? Будь ласка, наряд. Адреса… Так, у квартирі сторонні, у стані алкогольного спяніння, загрожують насильством. Не прописані. Так, я співвласниця. Чекаємо.
Ірина, почувши «поліція», миттю схопила свої чоботи, куртку і, бубонячи щось про «я не знала», вискочила за поріг. Богдан лишився, сів на диван, закурив і хмикнув.
Ну-ну, подивимось. Сергій прийде ти за все відповіси. Свою сімю ментам здаєш? Тварюка!
Ганна відійшла на кухню і зателефонувала Сергієві.
Я викликала поліцію, ледве стримано сказала, як тільки він взяв слухавку. Твій брат привів жінку, влаштував пиятику, курив у кімнаті й замахнувся на мене. Якщо станеш його захищати можеш не повертатися. Завтра подаю на розлучення.
В трубці панувала тиша. Потім Сергій тихо сказав:
Я їду. Роби, як знаєш. Я втомився.
Поліцейські приїхали через хвилин пятнадцять. Двоє молодих, але суворих.
Хто господар? спитав старший лейтенант, оглядаючи прокурений зал і розваленого на дивані Богдана.
Я співвласниця, предявила документи Ганна. Квартира наша із чоловіком. Цей пан тут не зареєстрований, проживає без моєї згоди, поводиться агресивно. Прошу видалити його з житла.
Поліцейський до Богдана:
Ваші документи.
Той витягнув паспорт.
Я брат чоловіка! Маю право тут бути! Я гість!
Прописка тернопільська, київської немає. Оскільки громадянка наполягає на вашому виселенні, ви повинні покинути помешкання. Якщо відмовляєтесь їдете з нами у відділок за порушення громадського порядку. До речі, сусіди скаржилися на шум.
Богдан глянув на поліцейських, на Ганну зі схрещеними руками. Зрозумів, що закінчилося: наглість, яка брала брата й невістку, безсила перед байдужістю форми.
Ну… прохрипів він. Забирайтеся зі своїми метрами! Але я це запамятаю.
Збирався хвилин двадцять. Швидко, зло шпурляв речі у сумку, кілька разів спеціально вдарив по меблях. Поліцейські стояли у дверях.
Як Богдан, нарешті, викотився у коридор із клунками, на порозі зявився Сергій. Подорослішав, посивів за рік.
Сергію! закричав Богдан. Скажи їм! Дружина твоя мене виганяє! Я ж брат!
Сергій мовчки подивився на нього. Побачив те саме нахабство злісне. Потім поглянув на Ганну бліду, але рішучу. Поглянув на окурки, пляшки.
Йди, Богдане, спокійно сказав Сергій.
Що? Заради баби? Ти мене зрадиш?
Ти рік прожив за наш рахунок, сказав Сергій, прям глянувши брату в очі. Ти брехав мені. Ображав мою дружину. Пробач, але ти перейшов межу. Їдь у Тернопіль чи куди хочеш. Грошей більше не дам.
Богдан стояв, ошелешений. Він не чекав, що “тряпка” Сергій на це спроможеться.
Ну й на здоровя! плюнув Богдан, рушив коридором. Сімя потвор! Не знаю вас!
Поліцейські пішли слідом.
Дякую, Ганна кивнула лейтенанту.
Двері зачиніть, замки поміняйте, порадив той. Такі “родичі” люблять повертатись.
Коли зачинялися двері, у квартирі запанувала рідкісна тиша. Сергій вийшов на балкон, розчинив вікна, впускаючи холодний листопадовий вітер, проганяючи дух курива та алкоголю. Потім мовчки почав збирати недопалки з килима.
Ганна підійшла, поклала йому руку на плече.
Пробач мене, прошепотів Сергій, не піднімаючи голови. Я мав зробити це сам. Давніше.
Головне, що закінчилося, мовила Ганна.
Вихідними разом прибирали квартиру: винесли диван, майстра викликали, замки поміняли. Сергій навіть сам про це подбав.
Богдан ще пару разів дзвонив із різних номерів благав грошей «на квиток», тиснув на жалість, лаявся. Сергій просто кидав слухавку і блокував номер.
Поступово життя налагодилося. Ганна знову поверталася додому з легким серцем: вдома чисто, тихо, пахне вечерею, а не чужим потом. Сергій же, здається, нарешті зрозумів: справжня сімя це ті, хто поважає й береже, а не ті, хто пє твою кров.
Іноді потрібно пройти через пекло спільного проживання, щоб навчитися захищати свої кордони й цінувати спокій у власній оселі.
