Ось адаптована історія для української культури, з новими іменами, місцями та деталями:
—
Дім на краю болота
Соня стояла посеред зарошеного подвіря, по пояс у лободі й кропиві, і дивилася на похилену хатину з облупленою табличкою: «с. Мочари, вул. Лугова, 1». Повітря пахло болотом, сирим деревом і спогадами.
У дитинстві вона що літо проводила тут у бабусі Марійки грізної старухи з срібною косою і голосом, що лунав аж у сусідів. Та спекла пиріжки з ожиною, варила зілля чай, вміла віщувати сни і шепотіти від бородавок. «Тут лісові духи живуть, казала бабуся. Лише якщо з добром прийшов не чіпають». Соня тоді вірила.
Зараз їй тридцять один. І вона знову тут. Після десяти років життя з Олегом, який пішов до молодої тренерки з фітнесу, та роботи в офісі, що вичавила з неї всі соки, Соня раптом зрозуміла: якщо не звернути зараз, буде пізно. І вона звернула. Прямо на ґрунтову дорогу.
Дім дістався від бабусі. Мати хотіла продати його за копійки сусіду-мисливцю, але Соня відмовилася. Сказала: сама розбереться. «Знову своє твориш», кинула мати.
Першого дня Соня просто мила підлогу. З деревяних дошок стікала чорно-зелена брудь, наче десятиліття втоми пливли у відро. Потім відчистила піч, змела пил з ікон, прогнала мишей. Вночі заснула, вкрившись старим бабусиним ковдрою. Снився їй дім теплий, живий. Ніби бабуся пригорнула її й прошепотіла: «Не бійся. Твій корінь тут».
На третій тиждень у Мочари приїхала «делегація»: мати, тітка Ганна і двоюрідний брат Вітя.
Ми тут подумали, почала мати, оглядаючи ґанок з виразом огиди. Якщо бабуся на всіх одна, то й дім треба ділити.
Ага, піддав Вітя, копирячи носок черевика. Тут можна базу мисливську зробити. Я вже прикинув.
Соня витерла руки об фартух і вийшла на ґанок.
Ласкаво просимо. Тільки бази тут не буде. Бабуся оформила будинок на мене ще за життя. Заповіт у нотаріуса.
Сонечко, не гарячись! підняла голос тітка. Ти ж у нас дівчина сама, а Вітя сімянин! Йому потрібніше!
В Віті, якщо не помиляюся, три кредити й аліменти. Це його проблеми. А дім мій. Крапка.
Та подивись на неї! запалилася мати. Живе тут, як та болотна відьма, а на родину руку підняла!
Руку підняли ви, коли мене в дитинстві за пиріг без дозволу лупили, сухо відповіла Соня. А тепер, якщо не складно, залиште мою територію.
Родичі пішли, гучно тупцючи. Вітя, відїжджаючи, спеціально вдарив бампером об хвіртку.
Тієї ночі, коли Соня збиралася спати, під підлогою скрипнуло. Потім ще раз. Ніби хтось ходив у підпіллі.
Вона спустилася з ліхтарем. Щіль між дошками у коморі була занадто широкою, і світло впав на щось блискуче. Соня відсунула дошку. Під нею скринька. Загорнута у клеёнку.
У скриньці звязка листів. Бабусиних. Деякі адресовані їй, Соні.
«Якщо ти це читаєш значить, вирішила залишитися. Я знала, що ти повернешся. Тут твоя сила. Памятай: у цьому домі твої корені, твоя кров і твоя правда. В тебе вистачить мужності бути собою. Лише не бійся. Ні людей, ні боліт. Люди страшніші».
Листи були як щоденник. Бабуся писала про свої сни, про духів, що приходили до неї, про родичів, яких терпіла заради миру, але не любила. І про жінку на імя Оксана, з якою колись жила, у сорокові. «Ми називали себе сестрами. Тоді інакше було не можна». Соня зачиталася. Її серце защемило. Невже бабуся
Через тиждень у село приїхала бригада робітників: жінка середніх років із синім волоссям, огрядний чоловік у шортах і двоє підлітків.
Привіт, я Настя, сказала синьоволоса. Я реставратор. Ти в групі писала, що хочеш відновити фасад старим способом? Ми якраз цим займаємось.
Соня кивнула. Ці люди їй одразу сподобалися. Вони жили у наметах за домом, сміялися, співали біля багаття. Одного вечора, сівши біля вогню, Соня прочитала бабусині листи вголос. Гості слухали, затамувавши подих.
Ти знаєш, сказав огрядний дядько, вона ніби голос тобі передала. Ти читаєш, а я її чую. Наче вона тут поряд.
Вона й є поряд, сказала Настя. Ми ж у Мочарах. Тут межі тонші, ніж у місті.
Наступного дня приїхав Вітя. Один. З пляшкою.
Поговорити хочу, сказав з ганку. Можна?
Соня неохоче кивнула. Він сів біля печі, оглянувся, зітхнув.
Не трий зла. Це мати мене підштовхнула. Мені й не треба особливо. Та й що я сам не знаю, чого хочу. Місто задрало. Робота кепська. Дружина пішла. Ти хоча б щаслива?
Соня налиСоня усміхнулася й взяла Вітю за руку, і вони довго сиділи біля печі, слухаючи, як за вікном починається весняний дощ, і обидва знали тут, у Мочарах, вони нарешті знайшли те, що так довго шукали.
