Будинок на околиці
Увечері, коли небо вже мало схвильовано блакитніло, а темрява ще не спустилася повністю, вони підїхали до старого будинку. Авто заґлохотіло, залишилось глухо, і навкруги заповнився лише шепіт вітру, що грав листям сухим по двору та колихав высоку траву.
Оце так, сказав Олександр, витягуючи з багажника рюкзак. Прямо курорт для людей із залізною волею.
Для людей за сорок, у кого немає грошей на звичайну базу відпочинку, додала Катерина, прищурюючи очі на будинок. Подивись сам.
Будинок виглядав перекошеним, хоча при ближчому розгляді стіни стояли рівно. Дах місцями вкрився мохом, піддашне вікно було заколочене зсередини, у вікні першого поверху не було скла, і колись його наклали плівкою, яка тепер тріскалася і шквебетала від вітру.
Ось це ностальгія, заскрипів Дмітро, стукаючи дверцям автi. Памятаєте, як у школі до цього прибігали? Днём боялися підходити, а ввечері здавалось, ніби хтось стоїть у вікні.
Ти боявся, відповіла Лілія, поправляючи шаль. Я сюди не ходила. Мама мене до темряви додому гнала.
Олександру було сорок два. Спина боліла від дороги, в скронях гуділо, і він думав, як колись вони могли йти сюди пішки з іншого краю села, сміятись, нести горішки і дешеву газованку, і ніхто не скаржився на спину.
Ну що, хлопнув він у долоні, екскурсія по володіннях. Хто наш головний екстрасенс?
Ти, сказала Катерина. Ти ж придумав їхати сюди.
Він справді придумав. Коли в їхньому чаті зявилося слово про те, що «хочеться кудись виїхати на вихідні», він жартом вклав фото старого будинку з підписом: «Поїдемо на привидів дивитись». Фотографію він знайшов у групі села, де хтось писав, що будинок пустий вже багато років. Жарт сподобався, а потім виявився єдиним реальним варіантом. Курорти були дорогими, дачі зайняті, а далекий родич Дмітрова, через третіх рук, сказав, що будинок юридично нічиї, покинений, і ніхто не проти, якщо вони переночують.
Вони підїхали ближче. Від дверей пахло вологою та старим деревом. Ключів не було, замок давно вибили. Олександр штовхнув двері плечем, вони важко піддавалися, і зсередини посипалася трава.
Господнє, прошепотіла Лілія. Здається, ми в чуже життя ліземо.
Усередині було прохолодно, пахло затхлим деревом, пилом, старою штукатуркою. Олександр машинально вдихнув глибше, і в горлі зашипіло. Підлоги прогиналися, та тримали. У прихожій на цвяху висіла моль’ю з’їдена куртка, під нею лежали ржаві ключі, а біля пара самотніх чобіт різних розмірів.
Ось це вже антураж, сказав Дмітро.
Вони перейшли до великої кімнати. Стіни облупились, місцями проступали старі кольорові шпалери. У куті стояв диван з вм’ятий матрацом, вкритий сірим пилом. Поруч стіл, на якому лежали пожовклі, скручені листки.
Катерина доторкнулася до вікна, крамка була шорстка, фарба облупилась.
Якщо ми тут всі захворіємо, вбю тебе, крикнула вона Олександру, голосом майже іронічним.
У мене є аптечка, відповів він. І, до речі, ми не в наметах.
Він намагався говорити легко, хоча відчував, як будинок важить на плечах. Нічого особливого старий, покинутий. Та бо він стояв на краю їхнього дитинства, все здавалося більш особистим.
Вони розташувалися. Дмітро з Лілією принесли зі спідниці спальні мішки і надувні матраци, Катерина діставала з пакета пластиковий посуд, термос з борщем, бутерброди, сир. Олександр перевірив чи є в будинку розетки, і з полегшенням знайшов одну працюючу. Він підєднав переноску, і лампочка під стелею заспалахнула тусклим жовтим світлом.
О, цивілізація, захопилася Лілія.
Вони їли, сидячи навколо столу, і розмова плавно перейшла до буденних тем: робота, діти, кредити, новини. Сміх звучав трохи голосніше, ніби вони намагалися перекричати будинок.
Хто тут жив? запитала Катерина, кусаючи бутерброд. Я памятаю лише, що нас лякали, що тут якийсь маніяк.
Не маніяк, сказав Дмітро. Якийсь чоловік жив сам. Дружина померла, син кудись зник. Потім він сам зійшов з розуму.
Ти вигадуєш чи це офіційна версія? спитав Олександр.
Батько розповідав, що не лізьте, господар злий, всіх укусить. Потім його, наче, знайшли задумався Дмітро. Або він сам Короче, погана історія.
Лілія опустила очі. Вона важко переносила розмови про смерть. Олександр знав, що її мати недавно померла, і похорон був важким. Вони тоді листувалися в особистих чатах, і вона схоплювала кожну дрібницю, щоб не розвалитися.
Ну що, сказав він, офіційно відкриваємо фестиваль жахів. Після їжі екскурсія по будинку. Знайдемо горище, підвал, кімнату з кривавими написами. Хто перший зареве, той митоє посуд.
Катерина фыркнула.
Звісно, придумав, як уникнути.
Коли їм стало тепліше, вони взяли ліхтарі і пішли бродити будинком. Олександр ішов першим. У коридорі темніше, лампочка сюди не доходила. Стіни облуплені, вигнуте дзеркало відбивало їхні силуети. На підлозі старий килим, місцями розтягнутий до дірок.
Тут можна знімати фільм, прошепотіла Лілія.
Уже знімаємо, відповів Дмітро, піднімаючи телефон.
Кімнати схожі одна на одну. Порожні шафи, голі стіни, куди-небудь валяться старі газети, розбиті тарілки. В одній кімнаті на стіні висів вигорулий календар з видом на море, датований майже двадцятьма роками назад.
Уявляєте, сказав Олександр, щодня він, можливо, дивився на це море, а куди не їхав.
Катерина уважно подивилася на нього.
Як і ми, зауважила вона.
Олександр пожив плечима. Колись мріяв утікати з села, потім з міста, потім з країни. Врешті лишився в районному центрі, працює в офісі, рахує чужі гроші. Іноді йому здавалося, що його життя це старий календар, який ніхто не перевертає.
Вони не одразу знайшли горище. Сходи вгору сховалися за дверима в вузькому коридорі. Деревяні сходи скрипіли, та тримали. Вгорі було темно, пахло пилом і важкою вологістю.
Обережно, сказав Олександр, піднімаючись. Якщо щось впаде, я не винен.
Горище виявилося низьким, з похилим дахом. Між балками висіли павутини. Вздовж стін стояли коробки, старі чемодани, якісь дошки.
Ось воно, сказав Дмітро. Кладовище чужих речей.
Катерина підійшла до найближчої коробки, схилилася.
Тут книжки, відповіла вона. І зошити.
Олександр підсвітлив ліхтариком. У коробці дійсно лежали книги в потертних обкладинках, шкільні зошити, товста зошитка в клітинку, перевязана мотузкою.
Ого, вигукнув він. Знайшли скарби.
Він простягнувся, взяв зошит. Мотузка легко розвязалася. На обкладинці шариковою ручкою написано: «Денник. 1998». Почерк був незграбний, трохи дитячий, але великі букви.
Ну все, сказала Лілія. Зараз почнеться.
Чого ти боїшся? Це ж просто зошит, сказав Олександр, хоча сам відчув, як щось стискається всередині.
Вони спустилися з горища в велику кімнату, де стояв стіл, і сідали коло нього. Лампочка під стелею створювала жовте коло світла, за яким одразу починалась темрява. Ззовні вже темніло, вітер посилювався, десь гучно стулив незакріплений дощок.
Олександр відкрив зошит. На першій сторінці було імя: «Сергій». Прізвище розмилося від вологості.
Ну, сказав Дмітро, читай.
Олександр прочистив горло і заговорив голосно:
«10 березня. Сьогодні знову сварився з батьком. Він сказав, що я нічого не досягну, що я лентяй. Я відповів, що підеш з дому, коли мені випаде вісімнадцяти. Він засміявся. Сказав, що тоді мені куди йти. Не знаю, що робити. Іноді здається, що я тут застряг назавжди».
Тиша заповнила кімнату, навіть вітер здавався на мить спокою.
Оце так, прокоментував Дмітро. Прямо з 90х.
Далі, прошепотіла Лілія.
Олександр перегорнув сторінку. Почерк розбігався, десь букви розмазані, ніби писав без відриву.
«15 березня. Мама знову плакала вночі. Я чув її крик через стіну. Хотів зайти, та не зайшов. Після вона сказала, що все гаразд, а я знаю, що ні. Батько прийшов пяний, орав, кидала речі. Сьогодні він кинуў чашку об стіну. Ущерб досі лежить на підлозі».
Катерина здригнулася. Олександр помітив, як вона стискає краєм столу. Він знав, що в її дитинстві теж був батько, що приходив додому підшофе і кричав. Вона рідко про це говорила, але іноді в розмовах проскакували фрагменти.
Хвилинку, сказала вона. Ми ж не до психотерапії сюди приїхали.
Почекай, сказав Дмітро. Давай ще трохи.
Олександр вагається, цікавість і дивне відчуття провини борються в ньому, якби він читав чужі листи. Але зошит перед ним, і слова ніби тягнуть.
Він читав далі. У щоденнику були записи про школу, про друзів, про те, як Сергій хоче уїхати в місто, поступити кудись, стати програмістом. Батько сміявся, що в їхній родині всі працювали на заводі, і він теж піде. Мати мовчала, а вночі плакала. Сергій писав про молодшого брата, який постійно хворіє, лежить у лікарні, а батько вважає, що це покарання за гріхи.
Це ж про нас, раптом сказав Дмітро. Не буквально, а
Олександр кивнув. Вони всі, порізному, жили в подібних історіях. Батьки, що тягнуть образи, діти, що мріють вирватися, а потім залишаються.
Вітер за вікном посилився. Десь у коридорі дернула двері. Лілія здригнулася і нервово засміялася.
Це будинок говорить, зазначив Дмітро, підкидаючи. Не подобається, що ми читаємо його таємниці.
Дуже смішно, буркнула Катерина.
Олександр перегорнув ще одну сторінку. Там був більший почерк, ніби писав поспішно.
«24 квітня. Сьогодні лікарі сказали, що брату не стане краще. Мама зайшла в туалет і не виходила двадцять хвилин. Батько сказав, що це вся моя провина. Якщо б я не народився, все було б інакше. Я знаю, що це неправда. Але чому так боляче».
Олександр відчув, як стискається горло. Він перестав читати вголос, провів пальцем по рядкам. Усередині все відлунювало. Вина, за яку ти ні за що не відповідаєш, але вона живе з тобою.
Ну? спитала Лілія. Що далі?
Нічого, відповів Олександр. Звичайні речі.
Дай сюди, крикнула Катерина, простягнувши руку до зошита.
Він не відразу віддав. Хоча й хотілося зберегти слова при собі, не роздавати їх, наче закуску. Але це було дурно. Він простяг зошит Катерині.
Вона читала вголос, інколи хмурилась. Лілія поглянула їй через плече. Дмітро піднявся, пройшовся по кімнаті, зайшов уКоли вони нарешті вийшли з будинку, за ворітами вже розквітала перша весняна липа, мов нагадуючи, що навіть у найтемніших спогадах є місце для нових початків.
