Чарівний комісiйний магазин
Я, Олеся, часто згадую своє дитинство, і кожного разу перед очима постає той комісiйний — нiби крамничка див, куди ми з подругами забігали після школи. Мені було одинадцять, я навчалася у п’ятому класі, і світ здавався сповненим тайнощів. Разом із Соломією та Мар’яною ми перетворювали звичайні днi на пригоди, а той магазин був нашим скарбом, місцем, де кожна річ ховала свою історiю. Навіть зараз, через роки, я заплющую очі й бачу його полиці, запах старих книжок і той дитячий захват, який уже не повернути.
Того року ми з дівчатами були нерозлучні. Соломія, з її вічно розкуйовдженими косичками, мріяла стати археологинею, а Мар’яна, найсерйозніша з нас, носила у рюкзаці зошит, куди записувала „важливі думки”. Я ж, Олеся, була десь посередині — любила фантазувати, уявляючи себе то героїнею казки, то мандрівницею. Після уроків ми не поспішали додому, а бігли до комісiйного на розі нашої вулиці. Він був старий, з потертою вивіскою і скрипучими дверима, але для нас це була печера Аладіна, сповнена загадок і чудес.
Магазин був невеличким, але всередині здавалося, що він безмежний. Полиці ломилися від речей: старовинні свічники, пошарпані книжки, сукні з мереживними комірцями, годинники, що давно зупинилися. Продавщиця, тітка Ганна, завжди сиділа за прилавком з в’язанням і лагідно бурчала: „Дівчатка, не бавтеся, нічого не розбийте!” Але ми й не думали бавитися — ми були дослідницями, штуркачами скарбів. Соломія одного разу знайшла мідну брошку у вигляді жука й заявила, що це амулет скіфської княгині. Мар’яна перегортала пожовклі журнали мод, мріючи пошити таку саму сукню. А я любила книжки — особливо одну, з потертою обкладинкою, про козаків. Я уявляла, як знаходжу мапу скарбів, заховану між страницями.
Одного холодного листопадового дня ми знову заскочили до магазину. На вулиці мрячив дощ, наші черевики хлюпали, але всередині було тепло і пахло пилом і м’ятою. Я відразу кинулася до улюбленої полиці з книжками, а Соломія потягла Мар’яну до коробки з біжутерією. „Олесю, йди сюди! — скрикнула вона. — Дивись, яке каблучко!” На її долоні лежало тоненьке кільце з блакитним камінчиком, тьмяним, але все одно чарівним. „Це точно з замку!” — проголосила вона. Мар’яна, примруживши очі, додала: „Або з скрині якоїсь пані”. Ми реготали, приміряли кільце по черзі, і я відчувала себе героїнею легенди.
Тітка Ганна, помітивши наш піднесений настрій, підійшла й усміхнулася: „Подобається? Це всього п’ять гривень, дівчатка. Беріть, поки не забрали”. П’ять гривень! У нас у кишенях було тільки на булочки у шкільній їдальні, але ми не розгубилися. „Давай зкинемось!” — запропонувала я. Ми витрусили всі монетки з кишень: у мене було дві гривні, у Соломії — гривня з дріб’язком, у Мар’яни — півтора. Не вистачало, але ми не здавалися. „Тітко Ганно, — благала Соломія, — можна в борг? Ми завтра принесемо!” Тітка Ганна похитала головою, але очі її сміялися: „Гаразд, забирайте, але щоб завтра борг віддали!”
Ми вийшли з магазину, наче здійснили подвиг. Кільце лежало у кишені Мар’яни, і ми по черзі торкалися його, ніби воно справді було чарівним. Вдома я не могла заснути, уявляючи, що кільце належало якійсь мандрівниці, котра перетнула моря. Наступного дня ми з дівчатами віддали борг — я навіть відмовилася від булочки, щоб зібрати свої п’ятдесят копійок. І хоча кільце потім загубилося (Соломія клен— Соломія кленалася, що поклала його в пенал, але воно так і не знайшлося, але ті моменти щастя залишилися з нами назавжди.
