Ранок був тихим і свіжим. Роса ще блищала на травах, туман поволі відступав до протилежного берега річки, а сонце вже випльовувало свої перші промені з-за зубчастої лінії лісу.
Степан стояв на ганку, дихаючи глибоко і милуючись красою світанку. За спиною почулися босі ноги, що шльопали по дошках. До нього підійшла жінка в нічній сорочці, накинувши на плечі хустку.
— Як гарно… — зітхнув Степан. — Іди в хату, застудишся, — лагідно промовив він, поправляючи хустку на її округлому плечі.
Жінка пригорнулася до нього, обхопила його руку.
— Я не хочу їхати від тебе, — прошепотів Степан, його голос був м’яким від ніжності.
— То й не їдь, — її голос був наче спокусливий спів сирени.
«Залишитись? А що далі?» Ця думка пронизала його, наче крига. Якби все було так просто… Але двадцять три роки з дружиною — не викреслиш. І діти… Оленка вже майже не вдома, ночує у нареченого, незабаром весілля. А Андрійку тільки чотирнадцять — найважчий вік.
Водій знайде роботу скрізь, але чи заробить тут грошей? Зараз він не жалкує їх на подарунки для Марійки. А якщо зарплата впаде вдвічі — чи буде вона любити його так само?
— Не починай, Марійко, — махнув рукою Степан.
— Чому? Діти вже великі, час подумати про себе. Сам казав — з жінкою живеться за звичкою. — Вона відсторонилась, образившись.
— Якби знав раніше, що зустріну тебе… — Степан важко зітхнув. — Не сердься. Мені вже час, якщо хочу встигнути до вечора додому. Вантаж чекає, контракт.
— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, знову запалиш душу — і гайда до дружини. Набридло мені чекати. Михайло давно кличе заміж.
— То йди. — Степан здвигнув плечима.
Він хотів щось додати, але передумав. Повільно зійшов з ганку, обійшов хату і пішов городом до дороги, де на узбіччі стояла вантажівка. Спеціально залишав її там, щоб не турбувати село ранком.
Вліз у кабіну. Зазвичай Марійка проводжала його до машини, але сьогодні не пішла — справді образилась. Степан влаштувався, захлопнув двері. Перед тим як завести мотор, набрав номер дружини. При Марійці соромився дзвонити. У трубці пролунав холодний голос: «Абонент тимчасово недоступний…»
Він сховав телефон, завів двигун, слухаючи його потужний рівний гуркіт. Вантажівка здригнулась, наче скидаючи рештки сну, і повільно рушила, гойдаючись на вибоїнах. Степан дав короткий сигнал і натиснув на газ.
Жінка на ганку посунулася, слухаючи, як звук мотора поступово щезає, і пішла в хату.
По радіо лився ніжний голос: «Кохана, кохана…» Степан підспівував, думаючи про ту, кого залишив. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитись. Приїду — розберусь…»
А його дружина, Оксана, в цю мить приходила до тями після наркозу в лікарні — і все згадала…
***
Вони прожили зі Степаном більше двадцяти років. Чоловік далекобійник, заробляв добре. Кріпка родина, велика хата, двоє дітей. Оленка вже доросла, незабаром вийде заміж, закінчила училище, працює перукаркою. Андрійкові чотирнадцять — мріє стати моряком.
А потім той дзвінок. Спочатку Оксана подумала — жарт чи помилилися номером.
— Добрий вечір, Оксано. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був солодкий, наче мед.
— Що з ним? — різко перебила вона, подумавши про аварію. Шлях довгий — хтозна що трапилось.
— Трапилось. Він у коханки, — прошипів голос.
— Хто це?! — крикнула Оксана в трубку.
— А ти жди, жди… — у відповідь почувся сміх.
Оксана вимкнула телефон, але сміх лунав у вухах. Її охопила паніка. Думи мішалися: то аварія, то інша жінка в обіймах чоловіка. Хто міг знати її номер? Тільки та сама коханка. ЯкОксана глянула в спокійні, чесні очі Івана, і раптом зрозуміла, що нарешті знайшла те, чого їй так бракувало — простого людського тепла.
