Ти через цю свою любов вилетів з університету! Ми тебе відправляли вчитися, а не одружуватися! Бракувало нам ще сільську дівчину в родину приймати, гарчав батько. Палке почуття сина вирішили придушити розлукою. За наполяганням батька, Андрій пішов служити.
Марія прибирала вдома. Вона переклеїла шпалери, змінила занавіски, тепер розбирала антресолі порядку. Вона любила, коли все на своїх місцях тоді і на душі було тихо.
У найглибшому кутку вона знайшла коробку з листами Андрія. Як же давно вона їх не читала! Забувши про прибирання, Марія сіла. Перший лист, другий, третій
Марія й Андрій зустрілися в Київському національному університеті. Андрій був міським хлопцем, а Марія приїхала з села.
Вона вразила його: довге темне волосся, глибокі очі, струнка фігура.
Вони почали зустрічатися. Для тихої та соромязливої Марії Андрій був як буря. Щодня він вигадував щось нове квіти під дверима гуртожитку, нічні серенади біля вікна.
Вечірки, прогулянки, перший рік навчання минав, як сон. Вони були разом.
Але Андрій забув про навчання. Він і так не мріяв про науку, а тепер любов! Його відрахували. Хлопця це не засмутило.
“Знайду роботу, потім заочно закінчу. Зате ми з тобою одружимося, моя доню”, говорив він Марії.
Він влаштувався на фабрику й повідомив батькам про весілля. Марію вони бачили лише кілька разів.
Андрій знав, що новина їм не сподобається. Батьки мріяли про шлюб із дочкою їхніх друзів Олесею. Але ні Андрій, ні Олеся не хотіли цього.
Він вірив, що зможе пояснити їм свою любов. Вони ж зрозуміють! Бо без Марії життя для нього неможливе.
Та очікування не виправдалися.
“Через цю дурну любов ти втратив університет! Ми відправляли тебе за знаннями, а не за нареченою! Ще й із села!”, кричав батько.
Розлука здалася їм найкращим рішенням. Андрій пішов у армію.
Марія сумувала. Єдиною радістю були листи від нього такі ніжні, такі палкі!
Але одного разу вони раптово припинилися. Місяць, другий, півроку ні слова. Марія не знаходила собі місця.
“Так буває, почуття в розлуці гаснуть. Значить, це було не кохання”, заспокоював її друг Юрко.
Юрко був їхнім спільним другом. Марія не знала, що він написав Андрію про свої почуття до неї й попросив більше не писати адже вони планують весілля.
Марія змирилася. Вона заглибилася в навчання, почала більше спілкуватися. Юрко був завжди поруч.
Його турбота здалася їй щирою.
“Хоч хтось має щасливим бути”, подумала вона і погодилася на пропозицію.
Листи вона хотіла викинути, але не змогла. Сховала в коробку й віднесла подалі.
Марія почала нове життя.
А Андрію батьки поспішили повідомити, що Марія вийшла заміж за Юрка.
Так минули роки.
Десятиліття за десятиліттям. Вони жили в одному місті, але ніколи не зустрічалися.
Марія чула, що Андрій одружився. Не з Олесею, а з іншою. У них був син.
Її власне життя було тихим, але нещасливим. Дві доньки, робота усе, що лишилося.
Шлюб без любові розпався. Чоловік знайшов іншу. Діти виросли.
Після розлучення він зізнався, як розлучив їх із Андрієм.
Андрій теж залишився сам.
Марія дочитала останній лист. Сльози змішувалися з усмішкою. І раптом вона відчула мусить побачити його.
Вона написала листа на стару адресу. Може, він ще там? Чи хтось передасть? Вона запросила зустріч у кафе біля її будинку.
Наступного дня вона лаяла себе: “Навіщо я це зробила?”
Андрій, повертаючись, заглянув у поштову скриньку. Лист? Він побачив імя і не повірив. Час повернувся назад.
У кафе він увійшов із тремтінням у грудях. Пусто. Лише одна жінка сиділа за столиком.
“Маріє”, прошепотів він.
Вона підняла очі.
Це була вона. Та сама дівчина, яку він любив.
Вони розмовляли, сміялися й плакали. А потім вийшли разом, тримаючись за руки.
P.S.
Минуло пять років. Вони живуть разом і кожен день дякують долі за другу шанс.
Справжня любов ніколи не вмирає. Тепер вони знають це точно.
