ЧЕРГУВАННЯ
Я зайшла у пологовий блок Бориса Грінченка у Києві, аби подивитися на графік серцебиття плода під час пологів.
Кардіограма малюка була цілком нормальною. Я спостерігала, як лінії плавно сплітаються, і згадала, як у нашій санітарки «Олеська» раптово захворіла дитина, яку довелося виписати рано. Тепер треба був домовитися з новою санітаркою з гінекологічного підрозділу, аби підстрахувати приймальне відділення.
Все так погано? Скажіть, будь ласка! стурбовано поглянула на мене вагітна, Там на моніторі щось не так? У вас такий спокійний вигляд.
Найскладніше в нашій професії вміти «тримати обличчя».
Все своє свідоме життя ми вчимося: ставити діагнози, збирати по крихтах, щоб зрештою скласти ціле. Ми вчимося спостерігати, терпляче чекати, не втручатися без потреби і миттєво приймати правильні рішення. А акторської майстерності ні.
Тож, після важкої операції, вночі, коли очі обливаються крижаною водою, нічого не встигаєш витерти, а кров просочується крізь підкладку на підбори, треба спокійно, зі щирою посмішкою, спуститися у приймальне і привітати нового пацієнта.
Ось це головне з посмішкою показати пані з швидкої, що вона в безпеці, що її раді бачити і що ми готові допомогти, полегшити, вилікувати
Нас ніколи не вчили, що хворій людині страшно!
І якими б ми не були професіоналами, і як би ми не справлялися з важкими ситуаціями, мусимо вміти тримати обличчя, бо страх спотворює реальність і свою, і чужу.
Там, за порогом лікарні, хворіють твої батьки, діти загубили ключі і сидять на сходах, чекаючи на когось; у реанімації не стабілізується вагітна з ще нежиттєздатним плодом, а в операційній сестрі гіпертонічний криз.
Все це крутиться в голові, але десь вище, за обличчям
Тримати обличчя важка справа, особливо коли розумієш, що залишилося лише пятнадцять хвилин до катастрофи.
Треба подолати власний страх, віддати чіткі розпорядження, спокійно пояснити пацієнтці, чому ми поспішаємо, заспокоїти її та родичів, отримати згоду на операцію і вже бігти до каталки, роздягаючись на ходу, тримаючи обличчя.
А потім «зійти зі сцени», не в зал, а за лаштунки.
Найскладніше, коли катастрофа вже сталася. Тоді треба все одно тримати обличчя, забувши про холод у грудях, і розмовляти: з пацієнтами, з їхніми рідними, з незнайомцями, з самим собою, з Господом, з начальством, знову з родичами, знову з собою
Поки не відпустиш той клопіт у грудях і не зробиш глибокий вдих, розуміючи, що черговий, твій особистий рубець вже сформувався.
Через годину, спускаючись на консультацію до наступного хворого, тримати обличчя, тримати щосили, навіть коли під лівою ключицею мякне шкіра.
Тому що
Лікарі помиляються. Абсолютно всі. Навіть ті, що «від Бога».
Вони ж люди. Не помиляються лише ті, хто не працює.
Навіть найточніша техніка помиляється, бо її створили люди.
А людям властиво помилятися.
Найстрашніше зрозуміти, коли саме ти помилився. Тоді в голові постійно крутиться той момент, коли міг зробити інакше, і ніколи не дізнаєшся, яким би був результат.
Коли дивився абсолютно нормальну кардіограму втомленими очима? Твої очі звикли до втоми за багато років.
Коли не звернув уваги на аналіз, що виглядав як звичайний?
Коли розраховував дозу ліків лише за протоколом?
Коли не прибіг вчасно, чи навпаки, прийшов запізно?
Коли розглядав рентген і не помітив? Чи побачив щось не те? Зір той самий, що був і вчора, і місяць тому.
Коли раптом смикнулася рука зі скальпелем і злетів затискач з судини? Чому ж вчора, позавчора, рік тому він не злетів?
Може, бо шість чергувань за два тижні це багато? А в тебе вдома лежить мама після інсульту.
Але вже звик, що в медицині час поняття відносне, а рідні та близькі вже давно на «почесному останньому місці».
Найстрашніше не зрозуміти, що саме зробив не так, бо тоді це може повторитися.
Скільки ще книжок треба прочитати, тренінгів пройти, ночей не спати, щоб уникнути повтору? Хто це може сказати?
І як відганяти думку, що існує ще й статистика? Страшна медична статистика, бездушним голосом цифр говорить, що на тисячу пологів, операцій, маніпуляцій має бути трипятьдесять ускладнень у всьому світі, кожен день, кожен місяць, кожен рік.
Має бути чиєсь життя, чиєсь здоровя, чиїсь трагедії.
Ось так чиїсь.
Що робити лікареві, коли він потрапив у цю статистику? Стояти перед людьми, розбитими горем, і казати: «Ось я, ваш вбивця».
Хтось уявляє себе в такій ситуації? Коли навколо безліч нещасних, а ти їхня єдина причина неосяжного горя.
«Ось я».
Знищуйте.
Чому, коли лікар помиляється один раз, то десятки тисяч випадків, коли він мав рацію, зникають у тіні?
Лікарі помиляються, бо вони люди.
Боги не помиляються. Це їхній світ, їхнє творіння, їхня статистика.
Чим більше працюєш, тим більше розумієш, що лише обраним дано зрозуміти їх задум.
А ми не обрані.
Ми звичайні. Звичайні люди. Звичайні лікарі.
