Я йду, щоб ти зрозуміла, кого втрачаєш! Поживи сама тиждень, поплач на місяць без чоловіка в хаті тоді, може, навчишся цінувати турботу! пафосно кинув у спортивну сумку пачку шкарпеток мій Остап, ледь не зірвавши з полиці улюблену глечик.
Я стояла, спершись на одвірок, і мовчки спостерігала за цим театром. Усередині усе кипіло від образи й неприхованого сміху. Мій «дитина у дорослому тілі», тридцятирічний Остап, стояв посеред однокімнатної квартири (моєї власної ще з передшлюбних часів!) і погрожував мені відсутністю, вірячи, наче без нього квартири і стіни миттєво обваляться, а я завяну, як стара герань на підвіконні.
Почалося все, як завжди, з недільних відвідин Галини Миронівни, моєї свекрухи. Жінка ця вміла зробити комплімент таким тоном, що хотілося втекти з землі, а поради роздавала з апломбом військового коменданта.
Остап повернувся з маминих обіймів «заряджений» губи стиснуті, погляд шукає недоліки, ніздрі роздуваються в поисках пилу.
Христино, чому полотенця у ванній знову не по кольору? навіть взуття не зняв, а вже почав. Мама каже, що це візуальний шум і розбиває домашній затишок.
Я зітхнула, перемішуючи рагу на плиті:
Остапе, твоя мама затишок бачила лише в телевізійному шоу девяностих, а полотенця в нас висять так, бо так зручно руки витирати.
Остап насупився, ткнув пальцем кришку каструлі.
Знову овочі шматками? Мама казала, що справжня господиня перетирає все на пюре так чоловіки краще їдять. Ти просто лінуєшся.
У твоєї мами, відклала я ложку, зубів немає, бо на стоматолога жалкувала, а на порцеляновий сервіз виклала всі гроші. В тебе ж зуби є. Жуй.
Остап почервонів, вже набирав повітря для чергової порції маминих «знань», але не знайшов що сказати:
Ти невдячна! видушив він. А мама, між іншим, кандидат наук із домашнього господарства!
Та твоя мама все життя працювала вахтеркою в гуртожитку. «Кандидатом» себе називає, бо їй так подобається звучання, відрізала я, посміхаючись холодно.
Остап відкрив рота, помахав рукою виглядав як пінгвін, що заблукав у степу.
Ось тоді й вирішив мене «провчити»:
Досить! Я їду до мами. На тиждень. Сиди тут, думай над своєю поведінкою. Коли повернусь, чекаю ідеальний порядок і письмові вибачення!
Хлопнула двері. В хаті тиша.
Несподівано на душі стало порожньо, але легко. Образа пекла, та було відчуття, ніби мені нарешті дали вдихнути. Піти з моєї квартири, щоб покарати мене тим, що я залишуся у власному комфорті й тиші? Геній тактики.
Та доля мала інші плани.
У понеділок викликав мене директор:
Христина Іванівна, «горить» проєкт у Львові. Треба летіти завтра, строк три місяці. Відрядження подвійне, а премії вистачить на нову автівку. Досвід потрібний, більше немає кому.
Я стояла в кабінеті, і відчувала: за плечима виросли крила. Три місяці без Остапа, без Галини Миронівни, під звуки дощу над львівською бруківкою, із достойною зарплатою.
Їду! вигукнула я.
Вийшла з офісу й задумалась: квартира простоюватиме три місяці, а за комірне треба платити. Тут телефонує подруга Леся:
Христино, лихо! Сестра із чоловіком і дітьми приїхали з-під Одеси, ремонт у них, житла нема, готель дорогий. Вони галасливі, звісно, але одразу розраховуються.
Всередині клацнув пазл.
Лесю, нехай прийдуть завтра. Ключі залишу у консьєржа. Єдине: якщо зявиться якийсь чоловік і щось вимагатиме, не пускати.
Ввечері склала валізу, речі цінні відвезла мамі, квартиру прибрала. Остап на дзвінки не відповідав «навчав» мене. Смішно.
Вранці вилетіла. А в квартиру заселилась велика родина Яремчуків: батько Ілля, мати Одарка, троє гомінких дітей і найбільший у світі пес вівчарка Зевс.
Минув тиждень.
Остап, як згодом дізналася, витримав сім днів «раю» під маминим наглядом. Виявилося, що Галина Миронівна добра на телефонній відстані, та вдома її «любов» гірша за аркан.
Остапчику, не сьорбай! посеред сніданку.
Остапе, навіщо ти двічі змиваєш туалет? Вода дорого!
Сину, сидиш непрямо, скривишся, та й спина болітиме, як у дядька Богдана.
До кінця тижня Остап виказував цілковитий крик душі. Вирішив все, досить. Час розігрувати повернення як переможця.
Пішов до квіткового ринку, купив три понурі гвоздики (напевно, то було уявлення про вибачення) і додому.
Підходить до дверей, вставляє ключ а він не повертається! Остап дьоргає ручку заперто. Натискає дзвінок.
За дверима почувся тупотіння, як від стада коней, а тоді голосний собачий гавкіт.
Хто там? прогримів чоловічий голос із закарпатським акцентом.
Це я, Остап! Чоловік! Відкрийте!
Двері розчинилися. На порозі Ілля кремезний, у майці, у руці шампур (тільки-но смажили шашлики на електрогрилі). Пес Зевс поряд.
Який чоловік? здивувався Ілля. Христини нема. Квартира під орендою. Ми тут живемо. Кого шукаєте?
Я господар! скрикнув Остап, розгублюючись. Це моя квартира Дружини Разом жили!
Друже, Ілля доброзичливо ляснув його по плечу шампуром, лишивши пляму на сорочці, Христина поїхала. Залишила ключі для гостей. Тебе не згадувала. Так що до мами, до борщу. Жити не заважай.
Двері зачинилися.
Телефон мій затріщав від гніву за хвилину. Я сиділа у львівській кавярні з видом на стару ратушу, пила каву й насолоджувалась тишею.
Так? ліниво взяла слухавку.
Ти що витворяєш?! Остап верещав, аж довелося відвести телефон від вуха. Хто ці люди в нашій хаті?! Чому я не можу зайти?! Повернувся, а там кочівники!
Тихіше, Остапе, спокійно озвалася я. Ти ж пішов. Казав на тиждень чи й назавжди. Я висновки зробила. Самій нудно й дорого. Взяла квартирантів. Контракт на три місяці.
Три місяці?! А мені де жити?!
В тебе мама, борщ на пару, рушники у кольорову смугу, «феншуй». От і живи собі на втіху.
Подам на розлучення! Поліцію викличу! аж захлинався Остап.
Викликай. Квартира моя, я власниця. Офіційний договір про оренду, податки сплачено. Ти не прописаний. У цій оселі ти просто гість, який захопився.
Я кинула слухавку.
Через десять хвилин дзвінок від Галини Миронівни. Взяла, бо знала: вистава триває.
Христина! її голос брязкотів, мов склянка на колії. Ти, бач, вигнала Остапа на вулицю! У сімейному кодексі сказано, що жінка зобов’язана тримати тил і борщ!
Галино Миронівно, перебила я, розтягуючи кожну мить, в статті 31 кодексу про рівність подружжя йдеться, а на документах про право власності тільки моє прізвище. Ваш син мене «виховував» відходом? Метод спрацював. А учень, скажу, перевершив учителя.
Та ти ж гречкосійка! захлиналась свекруха. Чоловікові треба особистий простір! Сімя руйнується! Подам до профспілки!
Жалійтесь хоч у «Клуб веселих і кмітливих», засміялася. Ви ж казали: Остап у вас золотий! Забирайте, а не забудьте йому пюре на вечір. І борщ процідити!
В трубці щось булькнуло, кудись провалилась її злість. Відчуття було, наче старий факс зажував останній клаптик паперу.
Три місяці промайнули непомітно. Я повернулася додому зовсім іншою: з новою зачіскою, із заробленими гривнями, але головне із відкритими очима.
У квартирі чисто, блиск Яремчуки навели порядок, навіть кран полагодили, до якого Остап руки не доходили цілий рік.
Остап зявився через декілька годин. Сірий, худий, в мятій сорочці три місяці з мамою зробили з нього не чоловіка, а тінь.
Христино, почав, дивлячись у підлогу. Годі вже, я все зрозумів. Мама ну, трохи переборщила. Давай з початку? Я навіть речі назад приніс.
Я перегородила йому шлях валізою.
Остапе, з початку нема чого. Ти хотів, щоб я навчилась цінувати чоловіка? Навчилась: Ілля кран відремонтував за тридцять хвилин, а ти рік нивав, що сантехніка купити ніколи.
Але ж я твій чоловік! розгублено простягнув.
Був чоловік став багаж. Твої речі в консьєржа. Ключі давай.
Не посмієш! Я відсуджу половину ремонту!
Ремонт робота мого тата, чеки всі на руках. Єдине, що ти тут кріпив це сльоти на шпалерах.
Я зачинила двері. Щиглик замка тихо відлунював: розпочинається нове життя.
Кажуть, Остап досі мешкає у мами. Знайомі розповідають, що Галина Миронівна контролює нині не лише його їжу, а й сон і навіть із ким він говорить телефоном. А він сутулий, тихий, все дивиться собі під ноги, тому що ті мінні поля настрою мами ніколи не закінчуються.
