Чоловік за заповітом
Висока й голосна жінка вийшла з купе. В одну мить розігнала всіх, хто заважав пасажирам відпочивати. Треба сказати, що здоровенні й нахабні чоловіки одразу підкорилися, ніби за помахом чарівної палички.
На голові у неї була коса кольору стиглої пшениці, обвитою навколо. Очі сині, як волошки, а щоки рожеві як маки. Глянула у бік туалету, а звідти вигулькнув невеличкий худорлявий чоловік із сивим пушком волосся й таким дитячо-зворушливим обличчям.
Іване! А я тебе вже загубила! Чую галас, провідниця не наважується підійти. Думаю, що ж ти там? Аж страшно! пролунало з уст жінки.
Ой, Верунчику! Та я б їм! А що ти вийшла, Верочко? Ти ж пані! розгублено всміхнувся чоловік і шмигнув у купе.
Вона окинула мене й ще двох мандрівників поглядом. Не вгледіла загрози ні собі, ні товаришу. І також зникла.
А вже згодом ми зустрілися у вагоні-ресторані. Місць не було, тож я присіла поруч за столик. Чоловіка не видно. Зївши м’ясо з картоплею, пані гучно представилася:
Я Віра Андріївна. Просто Віра.
Ви одна? Може, чоловік підійде згодом?
Відпочиває мій. Не прийде. Я йому горло хусткою обмотала, морсу з калини дала. Уявіть, в дорозі, а Іванко простудився! От фантазер! Вскочив матраци вибивати лише у светрі. Оце не доглянула! із сумною усмішкою сказала вона.
Напевно, ви його дуже любите. От і злякалися, що хулігани, йшли зустрічати. Це ж ви його бороните, а не він вас. З такою ласкою говорите! вигадливо припустила я.
Та Іванко мені за заповітом дістався. Не мій він чоловік. Хоч і живемо разом. Сумує досі. Перша його дружина нещодавно відійшла у вирій. Свята жінка, яка добра! ахнула Віра.
Як це «за заповітом»? здивовано перепитала я.
І Віра почала розповідати.
Раніше Іван жив із Лідією. Ще зі шкільної лави знали одне одного, згодом в універ ходили разом. Одружилися.
Він був дуже кмітливим, міг будь-що придумати. Талановитий. Замовлення сипалися від фірм, матеріально жили чудово. Але в житті звичайному Іван виявився не пристосований. У магазині решти забуде, вулицю не там перейде, що купити не розуміє. Дуже наївний. Міг віддати гроші першій-ліпшій людині.
Не з цього світу чоловік твій. Начебто помилково на землю впав. Нічого не заробимо, стільки б’ємося, а цей такий розум самі гривні в руки лізуть! дивувалися приятелі.
Лідія не скаржилася. Енергії та практичності у неї вистачало на двох. Вона й одягала чоловіка на роботу, дивилася, чи взяв рукавички, чи шарфа завязав. Згодом купила машину, сама відвозила. Бо якось Іванко назвав таксисту не ту адресу задумався. Одне одного доповнювали.
Якось Лідка потрапила у лікарню на тиждень. Повернувшись, побачила: чоловік усю дорогу їв суху вермішель і пив воду. Навіть чайника не вмикав. Хоча у морозилці все залишалося, як було.
Без тебе не хочеться. Апетиту нема! посміхнувся Іванко.
Син у них вдався весь у нього Андрійко. Такий же розумник, але соромязливий і розгублений. Таланти цінували. Дружину собі знайшов тиху Оленку з села. Головною в сімї була, без сумніву, Лідія. Зявився онук Льоня, а тут Лідія раптово захворіла. Злягла.
Дім спорожнів. Іван не знав, що робити. Кращих лікарів залучив, готовий був платити будь-які суми. Тільки ці гроші вже не рятували.
У Лідії серце краялось не за себе. Вона мужньо витримувала все. Але як же чоловік і син без неї? Пропадуть! Таке враження, якби восени орхідею висадити просто під Києвом, сподіваючись, що приживеться й зацвіте.
Молилася Лідія не за себе. Просила Бога допомоги для рідних. Саме тоді з’явилася Віра працювала доглядальницею, була далекою родичкою лікаря.
Коли Віра вперше переступила поріг, її зустрів майже кволий чоловік, що говорив так тихо, що вона ледве чула. Всюди був безлад і журба. Купи брудної білизни, немитий посуд (хоча й посудомийка була), у повітрі біда.
На ліжку в кімнаті худа, бліда, але з великими світлими очима жінка. Лідія усміхнулася, а Віра тільки зітхнула й заходилася за роботу.
До вечора квартиру було не впізнати. Усюди чисто й пахне свіжістю. З кухні аромат вареників, котлет і смаженої курки. Витерта Лідія заснула на свіжих простирадлах. Івана, який намагався вислизнути у літній куртці, Віра швидко зупинила басом:
Стій! Куди це ви у таку холоднечу в курточці? Ще захворієте! Жінка вам потрібна здорового! Ось пальтечко і шарф, вуханку на вуха! командувала вона.
Лідія ледь не заплакала з полегшення у хаті лад. Шумить ця Віра, топче, як слон, але руки золоті!
Дякую, Господи, тепер не пропадуть, прошепотіла вона.
У найгіршу хвилину Лідія покликала Віру на розмову. Почала здалеку як живе, де мешкає, як на душі. Віра жила з мамою й сестрою у двокімнатній, тіснява. Романів не було. Самотність сприймала легко. Перша хіба серед жінок?
Лідія тоді й випалила:
Віро, доглядай за ним, як мене не стане. Я тобі чоловіка залишаю по заповіту! Образно. Бо він такий простуджується й усім вірить!
Віра лиш мовчала, не знала, як відмовити, а Лідія наполягла:
Не відмов! Хоч перший час підтримай, Веруню! На коліна б впала сил немає
Віра пообіцяла.
Лідії не стало незабаром. Віра вирішила, що не буде нічого ще скажуть, квартиру собі взяла. Та й не її це чоловік. Що за людина мов божа корівка.
Однак неспокій не відпускав: слово дала. Прийшла провідати. Двері не зачинені. В кімнаті на підлозі Іван сидить, халат дружини в руках зарився в нього й плаче, як пес після втрати господаря. Весь аж труситься.
Ой ти, бідак Ліда ж права була. Ну нічого, зараз чаю попємо, потерпи! і закрутилася Віра.
Виявилася вона доброю, співчутливою. Дім ожив. Іван до кожного приходу її чекав під дверима.
Я й вирішила переїхати. Думала чого самотнього залишати? Рідні тільки зраділи місця більше стало. Чоловіка, по суті, дитя виросле. Але ж розумний! Загалом, із грошима проблем немає. Змушував мене йти з кількох підробітків я ж доглядальницею працювала. Доброзичливці були, але я швидко закривала їм рота. Люди ж і собак зручних підбирають! А тут людина. Безпорадна, покинута. Мов черепаха на панцирі й далі «повзи»! Як йому жити? Допоможу. Хоч і не думала а виявилося, мені воно таке необхідне бути поруч! До сина їдемо, з онуком допомогти попросили! А я рада. Хоч десятьох няньчити! сміялася Віра.
Аж раптом двері ресторану вагона відчинились. З букетом польових квітів, у довжелезному шарфі зайшов її Іванко.
Чого встав, ще слабий! Ох, не можна тебе самого, вже змок, перевдягатись треба! і Віра з живою спадщиною рушили до виходу.
А той тихо шепотів:
Веруню, я тобі на станції у бабусь квітів придбав! Тобі подобаються?
Віра ще більше порожевіла, торкнула його плеча. Вийшли з поїзда раніше. Віра несла величезну валізу, Іванко маленьку сумку. Вона все тримала його за комір, бо людський потік нісся. Мабуть, щоб не згубився. І такі були щасливі, такі усміхнені ясно було: стане вона йому таки другою дружиною!
