Чоловік запізнився на похорон мого тата. Того ж дня я дізналася, де він був насправді.
Запізнився і ще зателефонував хвилин за пятнадцять до початку церемонії, казав, що стоїть у заторі десь під Києвом, що «день невдалий», що «вже на підїзді».
Я стояла тоді під церквою у чорному пальті, з холодними руками, міцно стискаючи сумку. Просто кивала головою, хоча він навіть не міг цього бачити.
Люди заходили всередину повільно й тихо. Хтось простягнув мені хустинку, хтось обережно торкнувся плеча. Всі були. Лише його не було поруч.
Труна вже стояла біля вівтаря. Дивилась на неї, намагаючись не думати про те, як тато завжди питав, чи мій чоловік встигне, чи «знову щось трапиться». Я обіцяла йому, що цього разу точно прийде. Може спізнюватися на роботу, на вечері чи іменини, але не на таку подію.
Служба почалася без нього. Телефон у кишені завібрував раз, потім ще раз. Я не брала слухавку.
Після церемонії хтось зробив фото звичайне: люди, квіти, хмарне небо. Ввечері побачила його на фейсбуці. І випадково, поруч, побачила інше фото зроблене тієї ж доби, в той самий час, але зовсім в іншому місці.
Я стояла перед екраном телефону декілька хвилин, поки не пройшов шок. На знімку світло, сміх, яскраві кульки, столи, заставлені їжею, і підпис із годиною та локацією. Все було весело і легко, ніби не той день, який я щойно пережила.
На задньому плані, трохи збоку, я побачила його обличчя. Усміхнене. Розслаблене. Таке, якого давно не бачила. Він стояв поруч з жінкою, яку я тоді не знала, але серцем одразу розпізнала. Її рука вільно лежала на його плечі занадто довірливо для «просто колеги» чи «знайомої знайомих».
Час на фото був той самий, коли я стояла під храмом і чула, як він говорить: «я вже на підїзді», «ще трошки, зараз буду», «ще кілька хвилин».
Я не памятаю, як дійшла додому. Лишень тишу в квартирі, знімок тата на комоді й одне питання, що знов і знов відлунювало в голові: як він міг так прорахуватися з часом?
Коли Марко нарешті прийшов, все вже завершилося і похорон, і поминки, і перший шок. Він зайшов тихо, ніби сподівався, що я його не помічу. На ньому була сорочка, яку я раніше не бачила, і пах чужими парфумами та алкоголем.
Вибач, почав з порога, я ж не хотів
Я не дала йому закінчити. Поклала телефон на стіл і пересунула до нього. Він глянув спочатку без розуміння, а потім все більш уважно. Усмішка зникла.
Це не так, як ти думаєш, швидко сказав він. Це були просто дні народження друзів, я заїхав ненадовго, хотів встигнути
Ти не встиг, перебила. Не на похорон мого тата.
Він важко сів на стілець. Рукою провів по волоссю, як завжди, коли нервує. Почав пояснювати: погане планування, не врахував затори, думав, що часу ще багато. Казав, що не хотів мене образити. Ні сьогодні, ні будь-коли.
Я слухала, але кожне його слово звучало чужо, ніби він розповідає про когось іншого. Перед очима знову і знову стояв тато, як він поправляв краватку і говорив: «не переживай, усе владнається». А цього разу не владналося.
Вийди, сказала я нарешті.
Як це? подивився на мене здивовано. Ми ж можемо поговорити.
Ми поговорили, спокійно відповіла я. Тепер просто вийди.
Він швидко зібрав речі кілька дрібниць у сумку, зарядку, ту сорочку. Стояв у дверях, ніби чекав, що я його зупиню. Але я не зробила цього. Потім дні поспіль дзвонив, писав повідомлення, вибачався, пояснював, обіцяв. Клявся, що це була помилка, що більше такого не буде, що він зрозумів.
Ми зустрілися ще раз. Він сів напроти, втомлений, ніби постарів за кілька днів. Казав, що хоче повернутися, що все виправить, що любить мене. Я дивилась на нього і відчувала лише одне: втому. Не гнів. Не ненависть. Просто глибоку втому від людини, яка змогла вибрати чуже свято замість мого болю.
