Ти жартуєш, чи що, Олеже? Скажи мені, що це якась дурна витівка. Або я щось не так почула через шум води?
Галина перекрила кран, витерла руки кухонним рушником і повільно повернулася до чоловіка. На кухні пахло вареними овочами, свіжим кропом і мандаринами класичний набір українського Нового року. До півночі лишалося якихось шість годин. На столі купки нарізаних інгредієнтів для олівє, у духовці вже шкварчала качка з яблуками, а в холодильнику застигав холодець, який вона, між іншим, варила всю ніч.
Олег переступав із ноги на ногу у дверях, нервово тереблячи гудзик на старій сорочці. Ясний знак розуміє, що попав у халепу, але зворотного ходу не шукає.
Галю, не починай, будь ласка, його голос лунав винувато, навіть трохи злякано. У Марини там труби дали дуба. Ну як не прорвало, але воду й опалення відключили. Уявляєш, зустрічати новорічну ніч у холодній квартирі з дітьми? Я не міг відмовити. Ну це ж мої діти!
Діти, так твої. Галина стримувала себе з останніх сил. А Марина це теж твоя дитина? Вона не могла до батьків поїхати? До подружки? Готель зняти нарешті? Ті ж аліменти, які ти їй переказуєш, вистачило би навіть на президентський люкс.
Мама її в Карпатах у санаторії, подруги порозїжджались, Олег відвів очі. Ну і це ж сімейне свято. Хлопцям приємно буде зустріти Новий рік із татом. Ми просто посидимо, поїмо трохи й подивимось на салют. Що тут такого? У нас же хата велика, на всіх місця вистачить.
Галина кинула поглядом по кухні. Та хата справді була не мала, але все ж це їхній простір, її і Олега. Вона тижнями драяла квартири, вибирала гірлянди й серветки під колір фіранок, купила Олегові парфум із столичного бутіка той самий, про який він мріяв сто років. Вона собі уявляла цей вечір зовсім інакше: свічки, лампочки, легка музика, вони двоє, нарешті без гостей і поїздок. Перший спокійний Новий рік за три роки шлюбу. І ось вітання, ідилія в тріщинах.
Олеже, ми ж домовлялися, нагадала вона тихо. Ми ж казали, що цей Новий рік тільки для нас. Я не проти твоїх синів, ти ж знаєш. Але Марина Ти запросив за мій стіл свою колишню. Думаєш, як це виглядає?
Ти вигадуєш, махнув рукою чоловік, роблячи вигляд упевненого. Всі ми люди цивілізовані. Марина нормальна жінка, мати моїх дітей. Будь людиною, Галю. Не можна ж так бути жорсткою на свята. Вони вже через годину будуть!
Олег утік із кухні, наче боявся, що дружина шпурне в нього пательню. Галина залишилась стояти, сперлася на стіл. Качка в духовці тріщала, а апетит кудись випарувався. Не будь егоїсткою ця фраза різонула болючіше за все. Три роки вона жила ідеальною дружиною: ладнала побут, не ставила перепони його спілкуванню з синами, навіть виконувала усі банальні прохання Марини то двері підремонтувати, то кота від ветеринара забрати Ось і подяка.
Вона механічно продовжила різати варену картоплю, переконуючи себе, що, може, все ще буде добре. Ну, а що це ж Новий рік. Кажуть, у це свято можливі дива і примирення.
Дива не сталось. Дзвінок у двері рівно за пятдесят хвилин. Галина ледве встигла переодягнути халат на сукню і нанести макіяж. Олег вискочив зустрічати гостей з таким виглядом, ніби йому щойно тринадцяту зарплату видали.
У передпокій влетіла процесія. Першими, промчавши через увесь коридор, як отари овець, залетіли сини Олега десятилітній Тарас і семирічний Богдан. Про взуття й мови не було: ляп-ляп по світлому ламінату і вперед, під телевізор. За ними, гордо як крейсер Україна, у той же коридор вкотилася Марина.
Малинове плаття з глибоким декольте, у руках баули з магазина. Запах так наче парфумами пробували потравити всіх тарганів району.
Ой, нарешті! проголосила вона вголос, струшуючи сніг із шуби просто на килимок. Пробки жах просто, таксиста ледве вмовила летіти! Олежику, бери пакунки, там подарунки дітям і шампанське. Це нормальне, а не якесь твоє дешеве.
Галина стримала обурення і натягла дипломатичну усмішку.
Вітаю, Марино. Привіт, хлопці.
Марина оцінила красу Галини у довгій сукні, кивнула зі змішаною міною.
Привіт, Галю, кинула відсторонено. Ой, так душно! Вікна би відкрити. І тапки Олеже, а де мої рожеві тапочки? Я лишала минулого разу, коли за грошима забігала!
Зараз знайду, Мариночко, заметушився Олег, зарився в шафу.
Мариночко Галина відчула, як у грудях стискається пружина. У них удома персональні капці для колишньої? І Олег, бачте, знає, де вони лежать?
Гості пройшли у вітальню. Хлопці вже врубили телевізор, стрибають на новенькому дивані. Галина тихо зойкнула їй здавалось, вона пилюку з нього вітром здуває.
Тарасе, Богданчику, обережно, просить вона.
Та хай носяться, діти ж! буркнула Марина, падаючи у крісло. Їм же треба енергію викидати. Олеже, дай води, у мене в горлі як у Сахарі!
Далі настав справжній театр одного актора ім. Марини. Вона перевіряла ялинку (“Іграшки такі нудні, у 90-х ми веселіші вішали!”), коментувала стіл (“А навіщо стільки виделок? Це що, Кабінет Міністрів?”), командувала дітьми голосніше, ніж тітка на базарі. Олег бігав довкола то подушечку подати, то звук в телевізорі причепити, то зарядку знайти. Галину майже ігнорував, уникаючи її погляду.
Галина, почуваючись персоналом ресторану десь на трасі Київ-Херсон, накривала на стіл, розставляла бокали і тихо кипіла всередині.
Галю, долинуло з вітальні. Це олівє з ковбасою? Фу, совок якийсь. Олег завжди любив із яловичиною. Ти ж не знала? Ми завжди тільки з яловичиною робили.
Олег три роки їсть і не жаліється, відповіла Галина з кухні, грюкаючи салатником.
Ну, це він про людське око, хихикнула Марина. Бідненький, давиться, а жінці не перечить.
Олег стояв, як сова, біля дверей до зали, криво посміхнувся й змовчав. Хоч би слово що Галина куховарить чудово Але ж, святе діло не псувати настрій Мариночці.
Це був дзвіночок перший. Другий коли Галина винесла ту саму качку з антоновкою та чорносливом. Блищить, пахне На середині стола як експонат! Хлопці підскочили:
Фу, згоріла! верещить Богдан. Я не буду це їсти! Тату, давай краще піцу!
Це не підгоріло, це скоринка, спробувала захиститися Галина.
Та кому воно треба, Марина знехотя встромила виделку в качину ногу. Жирно, а от оцей чорнослив Хто кладеш чорнослив у мясо? Олеже, замов дітям піцу! І собі, я того каченяти не ризикну, бо шлунок слабий
Олег глянув на Галину винувато.
Галю, може, справді? Дітям ж треба щось «празничне». Швидко замовлю привезуть.
Ти серйозно? голос Галини затремтів. Я качку цю маринувала добу, чотири години запікала. Це найкраще, що я вмію готувати.
Галю, ну не бійся! Олег спробував обняти, але вона відсторонилася. Просто в кожного свої смаки. Буде і качка, і піца стіл багатший!
Він вже набирав номер доставки, питаючи у Марини: «Тобі з грибами чи з шинкою?»
Галина сіла. Їй здавалося, що потрапила у дивний сон. Її святковий вечір, її їжа, її хата а вона в куті, поки чоловік радиться про начинку піци з колишньою, яка торочить дурниці про качку.
А Марина вже налила собі шампанського без дозволу і зацвіла:
Олеже, а памятаєш, як ми зустрічали 2015-й на турбазі? Ти тоді Дідом Морозом був, а борода відклеїлась, якраз коли ти віршика читав! Ой, сміху було!
Та памятаю! Олег хихотів щиро. А ти Снігуркою, і в тебе підбор зламався в кучугурі!
І потекли спогади: як на море їздили, як купували першу стару «Таврію», як Тарас ходити вчився. Сміялись, перекидалися словами, між ними була їхня історія, а для Галини місця в цьому світі не було. Вона сиділа за своїм репрезентативним столом і почувалася чи то смартфоном без Wi-Fi, чи то ще чимось непомітним.
Діти бігали, змахнули келих з червоним вином воно розпливалося плямою по білій скатертині, яку Галина прасувала ледь не до опіків. Кров на серці реально.
Ой, ну спритні які! зітхнула Марина. Олеже, прибери. Галю, ти сіль маєш? Треба посипати, а то як не відмиється! Хоча на такій скатертині не шкода.
Галина піднялася. Її шум у вухах перебив все інше. Вона глянула на Олега: той біг із сіллю, як вірний пес, навіть не запитавши, що з нею. На його голові вже світила зоря головнокомандуючого родини колишньої.
Того вечора Галина зрозуміла її тут нема. Вона просто фоновий обєкт, прикраса, яка нарізає, носить, посміхається і не робить зайвого галасу, поки чоловік відпрацьовує давні провини. Що ж, декорації теж іноді втомлюються.
Мовчки лишивши гостей у вітальні ніхто її й не помітив Галина зайшла у спальню. Темно, тільки світло ліхтаря у місті безтурботно знаходило шлях у вікно. Вона взяла спортивну сумку, чітко, навіть без дрібки сумяття, складала туди джинси, светр, мінімум косметики, зарядку, паспорт.
Переодягнулася у зручне, глянула в дзеркало на неї дивилась рішуча жінка з сумними очима.
В цей час у двері дзвонила доставка піци.
Є! Піца! орали діти.
Олеже, плати курєру у мене тільки пятсотки! клала команди Марина.
Галина пройшла повз залу. Олег повернувся до неї спиною, розраховуючись із курєром гривнями, схожими на свіжу пятірку після зарплати. Вона тихцем відчинила двері і зникла на сходовій клітці. Поки ліфт їхав вниз, із квартири доносився регіт Марини і запах італійської піци.
На вулиці густо падав сніг. Київ, чи то Львів, чи то Харків однаково готувався до бою курантів: феєрверки, сміх, автомобільні сигнали. Галина набрала у телефоні.
Світлано, ти не спиш? сказала, як тільки подруга підняла слухавку.
Ти що, Галю, той Новий рік же! Ми з Орестом якраз відкрили Советське святкуємо. Що трапилось?
Я пішла від Олега. Можна до вас?
Боже, та звісно можна! Орест, став ще одну тарілку Галинка їде! Де ти? Я зараз замовляю таксі!
Через сорок хвилин Галина вже сиділа на теплій кухні у Світлани. Там пахло випічкою та корицею, чай був із лимоном, Орест чемно евакуювався у зал «налаштовувати телек», подруги залишилися наодинці.
Розповідай! Що той бовдур вчудив?
Галина виклала все як на духу про кран у Марини, олівє, качку, піцу, спогади, обурення.
Знаєш, Свєта, навіть не в них справа. В ньому. Він став хатньою роботою. Забув про мене. Я стояла там, як прислуга, поки вони собі грали в ідеальну родину. Навіщо я йому, якщо він їх досі не відпустив?
Класика, зітхнула Світлана. Він хоче сподобатися всім, а в підсумку підставляє найближчу людину. Добре, що ти пішла. Бо як терпіла б думав би, що це норма. Що можна витирати об тебе ноги заради старих гріхів.
Телефон Галини оживли аж через годину. Олег взявся дзвонити, коли явно помітив її відсутність.
Потім смс: “Галю, ти де? Ми тебе шукаємо.” “Ти за покупками? А піца холоне.” “Галя, ну відповідай, це не смішно. Гості питають де господиня.” “Ти що, вже ображаєшся? Галю, дитяча поведінка! Повернись додому, Мариночка хвилюється!”
Галина гірко всміхнулася перед Мариночкою не зручно. Перед дружиною, яку виставили з дому нормально.
Не відповідай, махнула рукою Світлана. Нехай сам зі своєю Мариночкою бігає. Подивимося, як він за ними прибиратиме.
Галина вимкнула телефон.
Того нового року вона не загадувала бажань, не тікала цілуватися під годинник. Просто сиділа з найкращою подругою, дивилася Іронію долі, пила шампанське й відчувала, як нарешті з плечей злітає здоровенний рюкзак з чавунними гирями трирічної толерантності.
Прокинулась вже першого січня від запаху кави й морозу за вікном. На телефоні півсотні пропущених. Двадцять повідомлень. Тона різна: від вимогливої до плаксивої.
“Діти розбили твою вазу. Пробач.”
“Марина репетує, їй диван незручний.”
“Вони поїхали. Галя, дома шаром покоти. Я не знаю, з чого почати…”
“Галинко, рідна, пробач мене. Я дурний. Справді. Будь-ласка, подзвони.”
Близько дванадцятої пролунала гучна мелодія у двері. На порозі стояв Олег. Чорні круги, помятий як вареник у неділю, у руках букет троянд куплений у найближчому ларьку по 300 гривень за штучку.
Світлана відкрила, уперла руки в боки.
Ну, цар, зявився. Чого треба?
Свєт, поклич Галину, прошу тебе. Мені треба поговорити.
Галина вийшла. Побачивши його таким, не відчула нічого ані жалі, ані радості. Просто втома.
Галино! Олег кинувся до неї, але наштовхнувся на її холодний погляд. Пробач. Це була катастрофа. Як тільки ти пішла тут почалося таке Марина команди роздає, діти скачуть я не можу, їх заспокоїти. Марина сказала, що я поганий батько. Ми посварились. Я викликав їм таксі о третій ночі! Виїхали. А в хаті я
Він ковтнув повітря.
Я зрозумів, Галю. Як я тебе образив. Став як ганчірка Я так хотів бути хорошим для них, що з тебе зробив, ну, ніщо. Пробач. Вернись додому. Там порожньо без тебе. Все прибрав майже.
Галина глянула на троянди з ринковим цінником. Краплі зі стебел стікали на підлогу.
Ти навіть не просто мене образив. Ти показав мені моє місце. Десь між кухаркою і меблями. Ти дозволив чужій жінці розпоряджатися у нашій оселі, гнобити мене.
Я клянусь, такого не буде! вигукнув Олег. Блокую Марину скрізь, спілкування тільки про дітей, тільки на нейтральній території! Жодних гостей, дзвінків уночі все переглянув, чесно!
Галина мовчала. Олег був щирий це видно. Але чи забуде вона оте відчуття порожнечі і непотрібності?
Я не повернуся сьогодні, нарешті сказала вона. Мені треба час. Побуду ще трохи у Світлани. А ти подумай. Не як мене повернути, а чому взагалі так сталося. Чому думка колишньої для тебе важливіша за мої почуття.
Я чекатиму, тихо сказав Олег. Скільки треба, чекатиму. Я люблю тебе, Галю. Люблю.
Він поставив букет на тумбу, зсутулився і вийшов.
Галина повернулася на кухню Там Світлана вже налила чаю.
І що? Пробачиш? запитала подруга.
Не знаю, Свєта. Може, колись. Людина він, у принципі, непогана. Просто заплутався. Але якщо повернуся вже не буде як раніше. Я більше не дозволю затирати себе на другий план. Ніколи.
Вона підійшла до вікна. Місто ховалося під свіжим снігом наче з нового аркуша починалось життя. Галина нарешті зрозуміла одну просту річ: ручка для історії її сімї має бути лише в її руках. А не у тіней з минулого.
Якщо історія сподобалась ставте лайк і підписуйтесь. Ваші коментарі і підтримка моє натхнення, як свіжа кава у неділю зранку.
