— Свого чоловіка нема, то на чужого накинулась? Подруга, мабуть. Щоб твоєї ноги більше не було в моїй хаті,— сердито випалила Оля.
Виходити з автобуса не хотілося. Марічка жила у новому мікрорайоні, куди громадський транспорт ще не доходив. Від зупинки до дому – далеко, та ще й у таку погоду. Та нічого, за одно зайде до магазину. Обіцяли, що поруч відкриють супермаркет, але коли це буде – хто зна. Доведеться розплачуватись за вчорашню лінь – холодильник майже порожній.
Марічка вийшла з автобуса, і не встигла зробити двох кроків, як порив вітру зірвав з голови капюшон, кинув у обличчя пасмо волосся разом із жменею колючого снігу. Здавалося, вітер дув одночасно з усіх боків, намагаючись засипати снігом у вічі.
Вона натягнула капюшон нижче, пішла, притримуючи його рукою під підборіддям, згорбившись, наче бабуся. Перед самим магазином ледь не кинулася бігти – так хотілося сховатися від вітру.
Нарешті двері захлопнулися за нею, і Марічка опинилася у відносній тиші торгового залу. Відкинула капюшон, струснула головою, розправляючи розкуйовджене волосся. Взяла кошик і пішла між рядами стелажів. Брала лише найнеобхідніше, щоб вмістилося в один пакет – решту купить завтра. Адже ще треба йти додому, а одна рука має бути вільною – щоб капюшон не злітав.
Попереду вона побачила жінку з дитячим візком, за який тримався хлопчик років шести, схожий на космонавта через товстий комбінезон. Однією рукою жінка штовхала візок, в іншій тримала кошик з продуктами. Йшли повільно, обігнати не вийде. Марічка завернула в інший прохід, взяла пакет молока і прямувала до відділу з хлібом.
І знову перед нею – та сама жінка з візком. Марічка вже хотіла юркнути в інший ряд, як раптом із візка випала маленька м’яка іграшка. Вона підняла її.
— Почекайте, ви впустили! — гукнула вона.
Жінка зупинилася і озирнулася.
— Ось… — Марічка простягнула іграшку і тут упізнала в жінці свою колишню однокласницю та подругу. — Олю! — скрикнула вона з радістю і здивуванням.
— Марійко! — Оля теж обрадувалася.
— Іду та думаю: яка ж відчайдушна жінка в таку погоду з дітьми в магазин вийшла, — сміючись, сказала Марічка.
— Живу в цьому ж будинку. Забігла, а молока нема, і манки теж. Хотіла швиденько сбігати сама, але Сашко закапризничав, Івасикові з ним не впоратися. От і пішли всі разом.
На язиці вже вертілося запитання про чоловіка, але Марічка вчасно стрималася. Незручно відразу розпитувати. Мабуть, чоловік ще на роботі.
Марічка опустила очі на хлопчика. Він байдуже розглядав пачки з печивом.
— Мій помічник, — з гордістю сказала Оля.
— Скільки йому?
— Шість. Восени Івасик до школи йтиме.
— Пішли додому, я мультик хочу додивитися, — невдоволено сказав Івасик і вимагаюче подивився на маму.
— Потерпи, зараз підемо, — суворо відповіла Оля. — Вибач, Марійко, бачиш – не належу собі. Послухай, запиши мою адресу і номер.
Марічка поспішно лізла в сумку за телефоном.
— Обов’язково подзвони, побалакаємо. Діти о десятій зазвичай сплять, — вже направляючись до каси, сказала Оля.
— Почекай, а іграшку-то? — гукнула їй Марічка.
Оля щось сказала синові, Івасик підбіг, узяв у Марічки рожевого зайця і повернувся до мами. Оля кивнула Марічці і пішла далі, дорікаючи синові, що не подякував.
«Оце так, ніколи б не подумала, що в Олі буде двоє дітей. І як вона все встигає? Я б у таку завірюху точно не пішла», — думала Марічка, стоячи в черзі до каси.
«Ото ж бо й у тебе нема ні чоловіка, ні дітей», — лугнув внутрішній голос.
Дома Марічка пожарила яєшню – готувати щось складне не хотілося. Та й пізно вже для ситної вечері. Поки чекала, доки закипить чайник, розглядала свою нову кухню. Квартиру вона купила півроку тому і дуже цим пишалася.
У кімнаті поки що стояли лише шафа, телевізор і диван, через що вона виглядала пусто та незручно. А от кухню Марічка облаштувала одразу. Адже кухня для жінки – це святе. Більшість часу вона проводила саме тут. Зараз, звісно, Марічка лише забігала сюди, щоб швиденько щось приготувати та йти вечеряти перед телевізором. Але колись у неї буде сім’я – чоловік, діти. І стане вона такою ж «курочкою», як Оля. Марічка зітхнула.
У матовій поверхні шаф відбивалося світло від люстри. Чайник засвистів, і Марічка схопилася, щоб його вимкнути. Після вечері вона віднесла порожній посуд у мийку, потім підійшла до вікна. За ним у темряві рухалися вогні машин, наче новорічні гірлянди. У сусідніх будинках світилися квадрати вікон. Люди зібралися разом, вечеряли, обговорювали новини. Може, хтось зараз так само дивиться у вікно і думає те саме.— А втім, усе буде добре,— прошепотіла Марічка, обіймаючи свою дитину і дивлячись, як за вікном розцвітає весна.
