Із дзеркала на мене дивилася гарна тридцятип’ятирічна жінка з сумними очима це була Оксана. Часом я дивуюся, як складно зрозуміти сучасних чоловіків. Шкода, що цьому не вчать на парах в університеті, навіщо ж було так старанно вчитися на відмінно і здобувати червоний диплом?
Оксана з дитинства мріяла про велику сім’ю, лагідного чоловіка й діток не менше трьох. Перед очима завжди стояв приклад батьків: міцна родина, в якій панували повага і любов. Мабуть, через це я поспішала вийти заміж, ніби боялася прогавити своє щастя.
З майбутнім чоловіком Ігорем я познайомилася ще в університеті у Львові. Високий, спортивної статури, розумний, веселий, він одразу привернув мою увагу, а ще був душею будь-якої компанії. На одній зі студентських вечірок ми раптом зійшлися і вже не уявляли себе один без одного. Ігор був із Тернополя, у Львові жив на квартирі, а я мешкала із батьками.
Минуло пів року, і він зробив мені пропозицію. Я погодилася без вагань. Ми одружилися після закінчення універу. Ігор видавався ідеальним чоловіком: уважний, дбайливий, веселий. Влаштувався інженером у місцеву енергетичну компанію, а я фахівчинею у банку.
Минуло ще пів року подружнього життя, коли я раптом дізналася, що вагітна. Ігор відреагував зовсім несподівано.
Оксано, як це сталося? Ти ж казала, все під контролем.
Ігорю, право, не розумію зізналася я, розгублено ловлячи його невдоволений погляд. Але хіба це так важливо? Ми ж все одно хотіли дітей. Напевно, це наша доля.
Дурниці! Яка ще доля, це не обачність, а легковажність. Ми тільки почали працювати, зараз час робити карєру, а не бігати з пелюшками!
Мені ледь вдалося стримати сльози, почуті слова заболіли.
Оксанко, лагідно сказав Ігор і обійняв мене за плечі. Може давай ну, не поспішати? Встигнемо ще.
Я здивовано глянула на нього.
Навіть не думай! Не подобається я тебе не змушую. Вирішуй, як хочеш.
Я вискочила з квартири, довго блукала львівськими вуличками, намагаючись все осмислити. Мрія про велику родину почала розсипатися на порох.
Ми декілька днів майже не розмовляли. Нарешті Ігор перепросив, сказав, що все обдумав і радий, що стане татом. Щастю не було меж. Через вісім місяців у нас народився син Андрійко.
Материнство принесло мені стільки радості, що важко передати словами. Було натхнення й бажання дбати про дитину, створювати затишок вдома, пригощати чоловіка смачненьким борщем чи варениками. Коли синові виповнилося три роки, я повернулася на роботу, а Андрійко пішов у садочок.
Я літала, мов на крилах, думаючи, що стала найщасливішою жінкою у світі. Друзі нашої родини це ніби підтверджували у нас часто збирались університетські товариші з сімями. Одного разу я почула розмову Ігоря з його друзями на кухні.
Ой, тобі пощастило з дружиною! Красива, розумна, робить і вдома лад, а як борщ зварить за вуха не відтягнеш.
Та й не кажи, підтакнув інший. Моя тільки й робить, що гроші у мене просить та нерви псує.
Та і я нічого так собі, засміявся Ігор, тому і жінка у мене от така.
Друзі розреготалися. Їхні жінки мали свою думку й часто ділилися нею зі мною…
Що я зрозумів, озираючись назад? Іноді справді хороших людей залишають навіть коли вони стараються бути найкращими. Я навчився тому, що щастя у стосунках не тільки у бездоганному затишку чи ідеальній родині за зовнішніми ознаками, а у взаємній підтримці й готовності йти назустріч одне одному, попри втому, образи і невпевненість у завтрашньому дні.
