— Дома сидиш, нічого не робиш!
— Мамо, підемо гратися в машинки, ти ж обіцяла… — знову попросив п’ятирічний Дениско, зазирнувши на кухню.
Марія подивилася спочатку на сина, потім перевела погляд на гору брудної посуди та курку, яка терпляче чекала своєї черги на ріжучій дошці. Знову подивилася на хлопчика. Той так само пильно дивився на неї, чекаючи відповіді на свою більше прохання, ніж запитання.
— Дениску, зараз трохи почекай, мама швидко прийде, добре? — промовила вона тихо, мабуть, тому що сама не дуже вірила, що це «швидко» колись настане.
— Ну знову! Ти завжди так кажеш, а потім не приходиш! Я не хочу грати сам! Не хочу! — закричав синок і побіг у кімнату.
Від криків братика прокинулася маленька Софійка й одразу ж оголосила про своє пробудження голосним плачем. Марія сіла на стілець, схопилася за голову руками, ніби намагаючись затулити вуха. На мить заплющила очі.
…Марія завжди хотіла дітей і шалено їх любила. Але зараз вона б із задоволенням опинилася десь сама, де немає цієї нескінченної прибирання, готовки, підгузків, логопеда, прогулянок, вечірнього купання, вечері, казок на ніч…
Звісно, багато жінок живуть так само, але в більшості є бабусі й дідусі, чоловіки допомагають. У Марії все інакше. Її батьки за тисячу кілометрів, свекруха працює й займається собою — їй поки не до онуків. А чоловік Андрій майже завжди приходить із роботи, коли діти вже лягають спати. Чоловік вечеряє, сідає перед комп’ютером чи телевізором. Допомоги дружині — мінімум. А останнім часом стосунки між ними стали напруженими, наче болючими…
— Мамооо… — почувся протяжний голос півторарічної Софійки.
— Іду, донечко, іду! — відгукнулася Марія й поспішила до дитячої.
Повозилася з дітьми, зробила невелике прибирання. Після обіду у Дениска заняття з логопедом. Поки він займався, Марія із донькою гуляли на дитячому майданчику.
Додому повернулися вже ближче до вечора. Марія викупала дітей, нагодувала їх вечерею. Сама навіть не їла, лише чаю швидко випила. Потім прибрала за дітьми посуд, глянула на курку й винесла їй вирок — «не встигну». Щоб нагодувати чоловіка, вирішила зварити вареники.
Андрій повернувся ближче до дев’ятої вечора. Марія вже звикла, що чоловік частіше приходить у поганому настрої.
— Я вдома! Чому ніхто не зустрічає? — крикнув із передпокою.
— Андрію, не кричи, будь ласка, я Софійку вже спати поклала, — говорила з чоловіком ласкаво, щоб не провокувати його.
— Ну от! Здоровенькі були, рідний дім! Прийшов — і одразу тихо! — буркнув він і пішов у ванну вмитися.
Марія накрила на стіл — поклала у тарілку вареники, окремо на блюдце поставила зелень і сметану. Закип’ятила чайник, нарізала хліб.
— Маріє, ти що, вареники по акції купила, і тепер я нормальної їжі не побачу, поки їх усіх не з’їм? — їдко запитав Андрій.
— Андрію, давай сьогодні ще день вареники, а завтра, як обіцяла, запічу курку, — винувато відповіла вона.
— Сьогодні вони останній раз. Завтра точно не їстиму! У понеділок їли ці вареники, і сьогодні те саме! — обурився чоловік і взявся за вечерю.
Навіть не запитав, чи їла Марія щось сьогодні. Здавалося, останнім часом дружина його взагалі не цікавить.
— Андрію, відірвись хоч на п’ять хвилин від телефону. Розкажи, як у вас на роботі?
— Та що там на роботі —
