— Чого ти так на мене дивишся? Ну так, я не хочу дітей. Невже нам погано удвох? — запитала Оксана чоловіка.
Перший промінь сонця зазирнув у вікно кухні. Пробиваючись крізь жалюзі, він розклав на підлозі, стіні та столі строкатий малюнок світла й тіні. Дістався до обличчя Богдана й різко торкнувся його запалених очей.
Богдан заплющив очі, але яскраве світло проймало його навіть крізь тонку шкіру повік. Він відсунувся разом із табуретом у бік, де сонце не могло дістатися до його стомлених безсонням очей.
Ніби образившись, сонце раптом сховалося за стіною дев’ятиповерхівки навпроти. На кухні одразу стало темно й сумно. У цю мить почувся довгоочікуваний клацання відчиненого замка. Богдан здригнувся, напружено прислухався до обережних шарудінь у передпокої, затримуючи подих.
Кроки босих ніг на мить завмерли в кімнаті, потім наблизилися до кухні.
— Богдане? Ти не спиш? — запитала дружина, як йому здалося, здивовано й збентежено.
— Ти де була? — хрипко спитав він, розімкнувши пересохлі губи.
Дружина відповіла не одразу. Якби сказала негайно, без вагань, можливо, він би їй повірив. Але вона кілька секунд обдумувала відповідь.
— У кафе ходили з Даринкою, потім… затрималися в неї вдома. Вибач, ми випили, я взагалі випала з реальності. Заснула в неї, — брехала дружина.
— Чому не подзвонила?
— Так п’яна ж була, я ж сказала. Не хотіла тебе будити, — вже спокійнішим, рівним голосом відповіла вона.
— Ти сподівалася, що я спатиму й не помічу твоєї відсутності. — Богдан говорив, не дивлячись на дружину.
— Та що вже трапилося? Ну випили, побалакали. Не можна що, раз у житті відірватися? — дружина підвищила голос, переходячи в наступ.
— Раз у житті? — Богдан повернувся до неї.
Оксана моргнула й відвела погляд.
— Я спати хочу, давай поговоримо пізніше, — втомлено сказала вона і зібралася йти, але Богдан різко схопив її за зап’ястя і потягнув до себе.
Оксана скрикнула, не втрималася на ногах і впала йому на коліна, але миттєво підвелася, намагаючись вирвати руку.
— Пусти, мені боляче, — прошипіла вона.
Але Богдан ще міцніше стиснув її зап’ястя.
— Руку зламаєш. Пусти! — Оксана дивилася на чоловіка з презирством і розпачем.
— Ти з ним була? Скажи. — Богдан тримав її міцно, не даючи вивільнитися.
— Так! Так! — викрикнула йому в обличчя Оксана. — Ну що, легше стало? Ненавиджу! Як ти мені надоїв. — Вона різко дернулася, і в цю мить Богдан відпустив її руку.
Від несподіванки Оксана відлетіла назад і вдарилася ліктем об дверний косяк, скрикнувши від болю.
— Іди геть, — спокійно сказав Богдан.
— Богдане, дай хоча б…
— Забирайся до біса! До нього, до чорта! За речами потім прийдеш. — Він знову спирою обперся об стіну, відкинув голову назад і заплющив очі, не бажаючи дивитися на дружину.
— Ну й піду. — Оксана вийшла з кухні, погладжуючи ударений лікоть. — Ти пошкодуєш. Піду, щоб не бачити твоєї нудної, набридлої пики! — крикнула з передпокою.
— Та йди ти… — Богдан схопив зі столу чашку й шпурнув об стіну.
Скло з дзенькотом розлетілося по кухні.
Закрилися вхідні двері. Богдан розвернувся до столу, опустив голову на складене на стіл руки й завмер.
Сонце знову визирнуло з-за будинку навпроти, знову прикрасивши кухню смугастим орнаментом від жалюзі. Смуги ковзнули по згорбленій спині нерухомо застиглого за столом Богдана, ніби пестячи його.
Так він сидів довго, потім підвівся й вийшов із кухні, хрумтючи під ногами уламками скОсь так Богдан йшов додому, а в голові вже виринала одна думка: “А що, як спробувати почати все спочатку?”
