ПРИБЛУДА
Сімейний вирок оголосила старша донька Соня. Через властиву їй дратівливу натуру і великі вимоги до наречених вона так і не вийшла заміж, а до тридцяти років перетворилася на жорстоку мужененавистку ніби язва в шлунку, мужський кошмар у плоті.
Приблуда, прокричала вона, немов клятву виносивши. Молодша донька, Оленка, пухка і сміхотлива, схвально підсміялася. Мати мовчала, та на її суворому обличчі було ясно, що нова зятька не сподобалась і їй. Чим же її могли зацікавити? Єдиний син, опора сімї, повернувшись з армії, приніс з собою дружину. І ця так звана дружина не мала ні батьків, ні грошей. Ніщо. Або в дитячому будинку виросла, або по роді блукала ніхто не знав. Тімко мовчить, жартуючи: «Не журися, мамо, ми своє багатство здобудемо». Тож гомоніть з ним, з бестолковим. Кого він привів до родини? Можливо, це крадійка, шахрайка сьогоднішні «заводчики» безліч.
Варвара Микитівна, з того часу як Приблуда зявилася у будинку, не проводила ночі без сну. Половина очей завжди смоктала. Весь час чекала якоїсь хитрості від нової родички: коли вона почне рісти по шафах. Дочкам ще підганяють: «Ти, мамо, цінності по родині сховаєш». Щонебудь може пропасти шуби, золото. Аж раптом в один прекрасний ранок просинаєшся, а «барахлишко» вже зникло!
Тімко за місяць розїдає тканину на скелях: кого в дім привів! Де твої очі? Ні шкіри, ні обличчя!
А жити треба, отже живуть і Приблуда зайняла своє місце.
Будинок просторий, сад тридцять соток, три кабанчики в загоні, птахи не підрахуєш. Робота без кінця, а Приблуда не скаржиться. Пильно доглядає свиней, готує, прибирає, намагається догодити свекруї. Але доки материнське серце не спокійне, золото підлогу не замінить, все буде не так, і все погано.
Тож у перший же день вона, з гіркотою, каже новій зятьці:
Звертайся до мене по іменіпобатькові. Так буде краще. Дочок у мене вже є, а ти, як би ти не старалась, не станеш мені рідною.
Відтоді Приблуда назва Варвара Микитівна, а мати ні зятьці імя не дала. Треба було щось сказати. Тож тільки: «Треба щось робити». І ніякого потацювання. Зато золовки не давали небажаній родичці спокою, кожне слово вбивало. Іноді мати змушувала стримати розгублених доньок, не з жалю до Приблуди, а бо порядок у домі має бути, а не бійки. Дівчина виявилась працелюбною, не лінувся, брала на себе все. Мати, поступово розмякшуючись, почала її цінувати.
Можливо, би й жити стало легше, та Тімко втянувся у біди.
Бо який чоловік витримає, коли з ранку до ночі в два голоси підганяють: «На кого ти одружився, і на кого». А тут Соня познайомила його з такою подругою, і почалося. Золовки святкували перемогу: тепер ненависна Приблуда прибере все. Мати мовчала, Приблуда робила вигляд, ніби нічого не сталося, лише очі її стали порожніми, тусклими. І раптом, мов гром серед ясного неба, два новини: Приблуда чекає дитину, а Тімко з нею розлучається.
Не буде так, сказала мати Тімку. Я тобі її в дружини не свахала.
А якщо вже одружився, живи! Не треба кобелятись. Скоро будеш батьком. Порушиш сімю вигнану з дому, і про тебе не будуть згадувати. А Шурка залишиться тут.
Вперше за все життя мати назвала Приблуду по імені. Сестри замовкли. Тімко розлючився: «Я чоловік, мені вирішувати». Тільки мати руки в боки встала і сміхом відповіла: «Який ти чоловік? Ти лише штани носиш. Дитину народиш, виховати зможеш, розумом наповниш тоді і називатимеш себе чоловіком!»
Мати ніколи не ховала слів у кишенях, а Тімко виводив її на чисту воду.
Якось задумав і пішов. Шурка залишилася. Через потрібний час народила дівчинку і назвала її Варя. Мати, дізнавшись, нічого не сказала, та радощі на її обличчі були очевидні.
Ззовні будинок не змінився, лише Тімко забув дорогу додому. Ображений. Мати, хоча і переживала, не показувала це. А онуці полюбила, балувала, дарувала подарунки, солодощі. Шурці, схоже, не простила, що втратила сина через неї, та ніколи її не докрити.
Минуло десять років. Сестри вийшли заміж, і в великому будинку залишилися троє: мати, Шурка і Варя. Тімко пішов у армію і поїхав з новою дружиною на Північ. До Шурки підкрався колишній військовий у відставці серйозний чоловік, старший за неї. Розлучений, залишив їй квартиру, сам жив у гуртожитку, отримував пенсію, був надійним женихом. Шурка йому сподобалась, та куди б вона його привела? До свекрухи?
Він, не будучи дурнем, зайшов до матері: «Варвара Микитівно, я кохаю Шуру, без неї не живу». Мати жодної змінки не проявила.
Любиш? спитала вона. Тоді живіть разом.
Пауза, і додала:
Варю я не відправлю в іншу квартиру. Ти живи в цьому будинку, у мене.
Так вони й жили разом. Сусіди шепотіли, губи стискалися, обговорюючи, як «божевільна» Микитівна вигнала рідного сина, а Приблуду з простим хлопцем прийняла. Ні один сором не залишив Варвару Микитівну. Вона не слухала пустих розмов, не розповідала про молодих, трималась гордо і недоступно. Шурка народила Катерину. Мати не могла насолодитися своїми онуками, бо якою була Катерина, то не була її.
Аж раптом неочікувана біда Шурка тяжко захворіла.
Чоловік зламався, часом навіть злився. Мати без зайвих слів зняла гроші з книжки, привезла Шурку до Києва. Прописала йому всі ліки, показала всім лікарям. Не допомогло.
Вранці Шурці стало легше, вона попросила у матері курячий бульйон. Мати, розвеселена, швидко зарізала курку, очистила, зварила. Коли принесла готовий бульйон, Шурка не змогла його їсти і вперше за все життя заплакала. І мати, яку ніколи не бачили плачучою, заплакала разом з нею:
Чому, дитя, ти йдеш від мене, коли я тебе полюбила? Що ти робиш?
Потім заспокоїлась, витерла сльози і сказала:
Не хвилюйся за дітей, вони не загинуть.
Відтоді вже не проливала сліз, сиділа біля Шурки, тримала її за руку, тихо погладжувала, ніби прошала прощення за все, що стало між ними.
Ще десять років минуло. Варю вишивали в дружину. Приїхали Соня і Оленка, вже старші, злегка посварені. Жодна з них не мала дітей. Зібралась вся родина. Тімко повернувся. З дружиною вже розійшовся, пив горілку. Побачивши, якою красунею стала Варя, радів. «Не очікував, що у мене така чудова донька». А коли дізнався, що донку називає чужим батьком, засмутився і кинув претензії до матері: «Ти ввела чужого чоловіка в дім, нехай прибирає». Нічого йому тут не робити. Я батько.
Мати відповіла:
Ні, сину. Ти не батько. Як в юності носив штани, так і не виріс у чоловіка.
Сказала, мов клятву виносила. Тімко не витримав принижень, зібрав речі і знову вирушив у далекі краї. Варя вийшла заміж, народила сина і назвала його Олександром на честь прийомного батька. А бабусю Варю минулого року поховали поруч із Шуркою.
Так вони й лежать у ряду: зятька і свекруха. А між ними цієї весни проросла берізка. Звідки вона взялася, ніхто не знає. Ніхто її садив. Можливо, це прощальний вітання Шурки, можливо, останнє прощення матері.
