Дощ лютував, биючи по скляному даху просторих палаців Тараса Шевченка, що стояли на околицях Києва. Усередині мільярдер стояв біля палаючого каміну, з келихом кави в руці, його погляд блукав у танцюючих вогнях. Багатство наповнило його життя розкошшю… але не спокоєм.
Різкий стук у двері порушив тишу.
Тарас нахмурився. Він не чекав гостей. Прислуга мала вихідний, а відвідувачі були рідкістю. Він поставив келих і підійшов до дверей, розчинивши їх.
На порозі стояла жінка, промокла до нитки, притискаючи до себе дівчинку років двох. Її одяг був простим і зношеним, очі порожніми й втомленими. Маленька дівчинка чіплялася за її светр, мовчки розглядаючи все навколо.
Вибачте, що турбу́ю, пане, промовила жінка, голос її тремтів. Я не їла вже два дні. Якщо дозволите прибрати у вас, мені потрібен лише один обід… для мене й моєї доньки.
Тарас застиг.
Не від жалю, а від раптового пізнання.
Оленко? прошепотів він.
Вона підвела погляд, і в її очах замиготіла нерозуміння. Тарасе?
Час ніби згорнувся.
Сім років тому вона зникла без попередження, без прощання, просто зникла.
Він відступив на крок, серце калатало в грудях. Останній образ Олени Білоцерківської, який він памятав, це вона у червоній літній сукні, боса в його саду, сміється так, ніби ніщо не може її зачепити.
А тепер вона стояла тут, у зношеному одязі, знемагаюча й знесилена.
Де ти була? запитав він, голос напружений.
Я прийшла не заради зустрічі, відповіла вона, голос ламався. Мені потрібна їжа. Потім я піду.
Його погляд опустився на дівчинку. Кучері білявого волосся, блискучі блакитні очі такі самі, як у її матері.
Вона… моя? тихо спитав він.
Олена відвела погляд, мовчки.
Тарас відступив. Заходь.
Усередині їх огорнуло тепло. Олена нерішуче стояла на мармуровій підлозі, залишаючи калюжі дощової води, поки Тарас наказував кухареві приготувати їжу.
У тебе досі є прислуга? пробурмотіла вона.
Звісно, відповів він, у голосі відчувався холод. У мене є все… крім відповідей.
Дівчинка простягнула руку до миски з полуницею й тихо прошепотіла: Дякую.
Тарас ледь помітно посміхнувся. Як її звуть?
Софійка, прошепотіла Олена.
Імя вдарило його, як грім.
Софійка імя, яке вони колись вибрали для доньки, коли їхній світ був ще цілим.
Тарас опустився на крісло. Розказуй. Чому ти пішла?
Олена вагалася, потім сіла навпроти нього, обіймаючи Софійку.
Я дізналася, що вагітна того самого тижня, коли твоя компанія вийшла на біржу. Ти працював без відпочинку. Я не хотіла бути тягарем.
Це було моє рішення, відрізав він.
Знаю, прошепотіла вона, на очах блищали сльози. А потім у мене виявили рак.
Його серце завмерло.
Друга стадія. Лікарі не знали, чи виживу. Я не хотіла, щоб тобі довелося вибирати між компанією й коханою, що помирає. Тож я пішла. Народила сама. Проходила хімію сама. І вижила.
Він не знаходив слів гнів і смуток змішувалися в його грудях.
Ти не довірилася мені настільки, щоб дозволити допомогти? нарешті запитав він.
Очи Олени наповнилися сльозами. Я навіть собі не довіряла, що виживу.
Софійка потягнула матір за рукав. Мамо, я хочу спати.
Тарас нахилився. Хочеш полежати в теплому ліжечку?
Дівчинка кивнула.
Він подивився на Олену. Сьогодні ти не підеш. Гостьова кімната готова.
Я не можу залишитися, швидко відповіла вона.
Можеш, твердо сказав він. Ти ж не перша-ліпша… ти мати моєї доньки.
Вона завмерла. То ти думаєш, що вона твоя?
Мені не потрібні тести. Я бачу це в ній.
Тієї ночі, коли Софійка заснула вгорі, Тарас стояв на балконі, дивлячись у грізне небо. Олена приєдналася до нього, загорнута у халат служниці.
Я ніколи не хотіла руйнувати твоє життя, сказала вона.
Ти його не зруйнувала. Ти просто зникла з нього.
Тривожна тиша.
Я нічого не прошу, прошепотіла Олена. Я була в розпачі.
Тарас обернувся до неї. Ти була єдиною, кого я кохав. Ти пішла, не давши мені боротися за тебе.
Сльози котилися по її щоках.
Я досі люблю тебе, прошепотіла вона. Навіть якщо ти ненавидиш мене.
Він не відповів. Замість цього подивився на вікно, де Софійка спала в безпеці й теплі.
Нарешті промовив: Залишайся. Хоч доти, доки не зрозуміємо, що буде далі.
Ранкове сонце пробивалося крізь хмари,
