**Щоденниковий запис**
Маю знайому, Оксану, їй 70 років. Недавно вона пережила інсульт і опинилась у лікарні у Чернівцях. Точних причин я не знаю — може, вік, може, недбалий спосіб життя: погане харчування, мало руху, а можливо, все разом.
Її син, Василь, кілька років живе в іншому місті — у Львові, за сотні кілометрів від рідного дому. У нього власна родина — дружина та двоє дітей. Коли Оксану госпіталізували, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізнались про біду й тепер відвідують її, приносячи ліки та теплі слова. Вона повільно одужує, але поки не встає з ліжка.
Василь подзвонив лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його допомога скінчилась. Він не приїхав, не поцікавився, як мати. У нього, бачте, «свої клопоти, що потребують термінової уваги». Йому байдуже, що з нею. «Що я можу змінити, якщо приїду?» — сказав він комусь із роду. На його думку, гроші — це все, чого від нього очікують.
А от далекі родичі щодня приходять до лікарні. Купують ліки, розпитують про самопочуття, питають у лікарів, як справи. Їхня турбота — єдине, що тримає Оксану в ці важкі дні.
І ось я думаю: що ми, матері, робимо не так, якщо діти ставляться до нас так? Я певен — ставлення дітей до батьків немов дзеркало нашого виховання. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи нечесні, не варто дивуватись, що отримуємо байдужість у відповідь.
Я переконаний: немає поганих дітей, є лише батьки, що не показали гарного прикладу. Хочеш, щоб дитина була доброю — будь таким сам. Якщо вона бачила, як мати піклувалась про свою власну матір, вона запам’ятає це. Але з Оксаною все було інакше. Василь не знав, щоб вона підтримувала зв’язок із своєю матір’ю останні роки. Вона відвернулась, і тепер син повторює ту саму дорогу.
Життя — як бумеранг: що пустиш, те й повернеться. І, як не дивно, в цьому є справедливість. Оксана лежить у лікарні, оточенаю чужими, а не рідною дитиною, і тепер жне те, що колись посіяла. Це гірко, але, можливо, нагода зрозуміти — і їй, і нам усім.
