То дитя Ярослава…
Ця історія сталась нещодавно у Запоріжжі, у затишній квартирі на четвертому поверсі девятиповерхового будинку з видом на Дніпро. Жила там самотня жінка-пенсіонерка, але працювала, звали її Ганна.
Чогось надзвичайного у її житті давно не ставалося. Усе спокійно, розмірено: пенсія, зміна у приватній клініці, розмови з подругами, поїздки до онуків у Дніпро, допомога окремо мешкаючій старенькій матері.
І цей день був як день.
Вранці Ганна зателефонувала мамі спитала, чи та почувається не гірше, ніж учора.
День як день. Вихідний. Робила вона останні сім років змінами доба через три, на телефоні у клініці. Вносила записи, відповідала на дзвінки клієнтів знайома рутина.
Сьогодні… Хіба що зготувати щось і піти до мами. Цей щоденний ритуал вже трохи набрид, не приховаєш ані зітхання, ані легкого закочування очей. Дві хвилини пішки мізерна задача, з урахуванням ще вчорашнього борщу та пиріжків у холодильнику мами. Однак мамин пятий поверх без ліфта… Ох!
Ще й слухати нарікання матері на здоровя. Мама могла годинами описувати пики, перепади і мутації власного болю, наповнюючи діагнози подробицями з усього підїзду та порадами всезнаючої Олени Курилюк із телевізора.
Ганні, яка пропрацювала операційною сестрою майже сорок років у Запорізькій обласній лікарні, ці поради «недалекої доньки» не враховувалися матірю мовляв, нічого вона не розуміє, які там скальпелі…
Ну, нехай. День як день.
Треба ще в магазин. По дорозі до мами, заскочить. Викинула сміття в тамбурі, підмальовувала губи у дзеркалі з-поміж легких зморщок навколо очей милий овал обличчя, коротке світло-русяве волосся, сережки з маками. На думці «Мамі чорного хліба і масла купити».
І тут дзвоник у двері.
Підїзд був із домофоном. Хто би це міг бути? Сусідка, тітка Соня? Чи хтось із місцевих торговців іде по оплату за газ?
Ганна побігла так, із помадою в руках, і відчинила.
На порозі стояла вузькоплеча дівчина з золотою косою, у смугастій футболці та темній кофтині, з рюкзаком. А на руках згорнуте в коричневе пледикове покривало немовля. Усі ці деталі пригадувались потім. У ту мить Ганна встигла лише зустрітись поглядом з дівчиною, яка нервово шепоче «Це Вам!» і вже перекладає пакуночок на руки Ганни.
Бездумно беручи тепло, Ганна кліпає: та це ж дитя! І в ту ж мить дівчина вже спускається східцями, не озираючись.
Це дитина Ярослава, мені треба на навчання кваплива хода і легкий скрип дверей унизу.
Все. Тиша.
Ганна вийшла на сходову клітку, постояла в безглуздому очікуванні зараз повернеться, вибачиться, забере? Але ні. Вернулася в квартиру, глянула на пакет біля входу «Не забути сміття викинути, коли піду до мами» прослизнула думка.
Разом із її пакетом стояв ще якийсь сторонній, залишений тією дівкою.
А далі прийшло розуміння. Ой лишенько, жива дитина! І що вона сказала? Дитина Ярослава? Я точно не ослухалась?
Опустившись із дитям на диван, Ганна збирала до купи розгублені думки. Ярослава? Її сина звати Олег. Він із дружиною живе у Києві, є двоє онуків. У Запоріжжі залишилася тільки Ганна. Чоловік помер пять років тому, й Олег її єдина надія.
Непомітно дитинка заворушилась у покривалі. Ганна обережно розгорнула його. Під пледом пісочний костюмчик, мініатюрне личко з рожевою пустушкою та сон небайдужої крихітки. Місяць, від сили.
Ну-ну, малюсенька! обережно погладила дівчинку по щічці. Та засопіла і знову дрімала.
У пакунку виявилося усе для дитини суміш, пляшечки, підгузки, бодіки. Можливо, зараз подзвонять, дівчина повернеться й скаже: «Вибачте, помилилась дверима!» Ганна всідається до дзеркала, завершує макіяж, заглядає у двір. Марно.
Дитинка захникає, Ганна мнеться: чужа, роздягати не годиться, годувати?.. Ще раз визирає у вікно.
Втім, годувати довелося. Під костюмом бодік і повзунки. Дівчинка. Відчуття відповідальності насувається важким туманом. Ганну підставили підкинули дитя.
Ярослав… Може, дійсно… Але ж Олег теж колись гуляв, бувало дівчат змінював, скільки сварок через це! Але одружився, двоє дітей, сімя, з проблемами впорався, іпотека виплачена, нова автівка обросла щастям.
Не плач, малеча, зараз поміняємо підгузок, заспокоювала Ганна, гріючи пляшечку, зігріваючи запугане серденько і своє також.
Вже з памперсом і сумішшю вона сама не знала, куди подітися телефонувати на 102? А якби це справді Олегова дитина? Всі впізнали б у дівчинці риси старшої онуки, Софійки.
Врешті подзвонила до Олега, але номер поза зоною.
Вирішила не поспішати. Ще повернеться та дівчина, не схожа на асоціальну. Однак мамі не сказала б ні за що. Стільки охів, спектакль на пятачку, довгі монологи про лишенько та припущення, що кров стине.
Натомість зателефонувала онукові Станіславу, дізналась, що тато у відрядженні десь під Бердянськом, там звязку немає. Телефонує тільки дружині, все добре.
Ех, могли б і мене повідомити! пробурчала Ганна. Хоча розуміла дорослий син, не хлопчик.
Телефонувала невістці Світлані: «Передай, нехай ввечері зателефонує, прошу». Світлана пообіцяла.
Потім Ганна збрехала матері: «Мамо, підвернула ногу, сьогодні не прийду. Борщ є, хліба вистачить».
Ту ніч Ганна провела біля дитини як невміла мама. Витирала носик, годувала, читала інструкцію із суміші, і щоразу думала: а раптом ця дитина від її сина?
Врешті подзвонила найліпшій подрузі Лесі: «Лесю, уяви мені підкинули дитину!»
Не панікуй, розберемось! Головне, не нароби дурниць, методично заспокоїла Леся.
Увечері Леся принесла новини: «У нас на шостому поверсі сусід Ярослав! Може, переплутала дівчина поверхи? Ходімо!»
Вдвох вони піднялися. Старенька відчинила і покликала сина:
Ярославе! Знову до тебе прийшли…
Вийшов бородатий хлопець у футболці. Не розуміє, про якого це Ярослава йде мова, в нього немає й не було немовлят.
Може, помилились, пробачте, Ганна пихнула Лесю за рукав. Вийшли стрімко, лишили сусіда в розгубленості.
Ганна все чекала дзвінка від сина, він мовчав.
Наступного дня вона, всадивши немовля у шарф-слінг, пішла до магазину. Відчувала радість уже не сама ходить серед людей. На пятий поверх піднімалась насилу, але не відчувала втоми.
Хто це? округлює очі мати у дверях.
Це так, помагаю подрузі із внучкою до перукарні її відвела, а я годинку посиджу.
Вдвох милувались дівчинкою, не згадуючи пік чи спад болю.
Ганна, повертаючись додому, вже добирала імя для дитини. Навіщо? Такий сон… Може, мати назвала її Уляна? Мирослава? Ярослава?
Нарешті зявився зв’язок із сином.
Мам, про що ти?! У мене ж сімя! розгублений голос Олега після її хаотичної історії.
Розумію, я, мабуть, зрозуміла неправильно… Ганна сумно усміхнулась.
Зараз у поліцію телефонуй! Тобі треба одразу заявити!
Але Ганна, хоч і злякалась, не могла віддати крихітку чужим людям.
Малеча заснула у неї на руках, а вона сама поряд.
Тоді задзвонив домофон. Стояла та сама дівчина. Очі бігали, ковтала повітря, як після бігу.
Де вона? Ви віддали мою дитину? Я вже подумала, що мене позбавлять батьківських прав…
Ганна пустила її в дім. Дівчина впала на коліна біля маляти і розридалась, плечі здригались. Ганна поїла її чаєм із шоколадкою.
Дівча Світлана, а крихітку звали Емілія.
Світлана була студенткою медичного коледжу, родом з села біля Кам’янки. Минулого літа закохалася у хлопця з Запоріжжя, Ярослава. Він обіцяв одружитися, розповідав, як мама допоможе з дитиною. Потім зник. Студенське життя, підробітки, залишена проста кімната у гуртожитку жити ніде, грошей обмаль, тітка надіслала трохи гривень, але за все не вистачало.
Світлана спати не могла, коли сусідки вигнали за плач дитини. Сесія на носі, крихітка без тепла. У розпачі вирішила знайти матір Ярослава. Помилилась адрecою будинки всі однакові, девятиповерхові. Віддала малявку, побігла напівпритомна, у сльозах, а вночі злякалась, що наробила біди.
То була плутанина, помилка. Світлана просила вибачення, їхала до тітки, а Ганна вперше давно так легко видихнула.
Так і пішло у них: Світлана залишилась у Ганни, готувалася до сесії, по господарству допомагала.
І чудо: мамині поради тепер слухала Світлана, а Ганна милувалась Емілією, немов своєю онукою.
Згодом Світлану взяли у лікарню на зміну, а Ярослав сусід запросив робити уколи для хворої бабусі… Осінь пахла яблуками й свіжими історіями.
***
Іноді найкращі сни це ті, у яких знаходиться чужа дитина і знаходиться для неї нова родина.
