Двері у стару хрущівку в одному з київських районів відчинилися миттю — ніби господиня давно чекала на гостя. На порозі з’явилась худорлява бабуся років вісімдесяти з проникливими, жвавими очима.
— Доброго дня, — ввічливо промовив молодий чоловік, ледь посміхаючись.
— Й тобі здоровенькі були, сину, — кивнула старуха. — Заходь, не стої на сквозняку. Із соцслужби чи звідки?
— Ні, бабусю. Я — із компанії, що займається очищенням води. Встановлюємо новітні фільтри. З ними вода з-під крану стає, мов кринична — чистою, як у давнину, коли річкову можна було пити без страху.
— Оце так! — старушка підняла брови. — То ти, виходить, водяник, що воду чистиш? Справа добра. Проходь.
Хлопець акуратно витер черевики об потертий килимок і зайшов усередину.
— Можна не роззуватися? — спитав він, поглядаючи на вимитий лінолеум у коридорі.
— Авжеж, не бійся, донька помиє. Молода вона у мене, а я вже стара гримотяга. Не до прибирання мені.
— Що ви, бабусю! Та ви ще повні сили! Навіть рум’янець на щоках! — промовив хлопець із звичною брехливою чемністю. — А де кухня? Хочу показати «товар обличчям».
— Ой, підлещуєшся, але приємно. Я вже років десять себе в дзеркалі не бачила — донька повісила їх так високо, що мені й маківки не розгледіти. Ходімо, покажу твоє поле чудес.
Кухня була крихітна, але охайна. Чайник блищав, на підвіконні — пара гераній та блюдце з м’ятою. Старушка сіла, а хлопець почав роботу: відкручував, прикручував, наливав воду у баночки, демонстрував фільтри й радісно коментував різницю між «брудною» та «очищеною» водою.
— Куплю твій фільтр, — несподівано сказала старуха. — Та спершу давай чаю вип’ємо. Самоті не смакує, а з людиною — мов мед. Хвилин п’ять, не більше.
Хлопець задумався, але кивнув. Старушка спритно закип’ятила очищену воду і заварила чай — пахучого, з дивовижними нотками.
— Родини в тебе є, сину? — спитала вона, розливаючи по чашках.
— Немає, неодружений.
— І слава Богу. Рано тобі ще дітей. Смачний чай?
— Дуже. Де ви такий берете? Я б собі теж придбав.
— Мені його русалки на день народження дарують, — усміхнулася старуха.
Хлопець химерно посміхнувся. Вирішив пожартувати у відповідь:
— А ви-то чого доброго двері відчиняєте? Зараз такі часи — шахраїв як грибів після дощу.
— А мені чого боятися, милий? Я свій страх давно перебоялася. У мої роки вже час інших лякати, а не тремтіти. Тим більше таких, як ти.
У цю мить хлопець відчув дивну легкість у голові. І… розговорився:
— Та кому ця вода потрібна! Я ці фільтри за п’ятдесят гривень купую, а продаю за п’ятсот. Інколи і воду «підфарбовую», щоб ефект був. Тоді більше платять. Ось, ходжу по бабусях, мозок їм забиваю…
Він сам не зрозумів, як це вирвалося.
— Ось і добре, — кивнула старуха. — Чай у мене, як казала, чарівний. Русалки збирають. Хто його п’є — той брехати не може.
Хлопець схопився.
— Що за… що ви зробили?!
— А нічого особливого. Ти ж сам казав, що водяник. От тепер ти й справді ним станеш. Наш річковий зовсім замотався — не встигає. То будеш йому допомагати: воду чистити, рибу годувати, за тиною слідкувати. Відпрацюєш десять років — може, поверну тобі людську подобу. А поки — ласкаво просимо у стихію води.
Хлопець не встиг навіть скрикнути, як почав стрімко перетворюватися: спочатку в краплю, потім у легкий туман, а далі — у сріблясту струминку, що з плеском впала у мідний таз.
— Ось і добре, — сказала старуха, виливаючи воду у раковину. — Влаштувався хлопець. Мрії здійснюються. Ось той, що лічильники міняв — тепер блискавки по небу направляє. Стихія повітря. А ти — води. Познайомитесь.
Вона поставила чашки у мийку, тихенько наспівуючи. Потім глянула на себе у потемніле скло серванта.
— Чому не відбиваюся, чому не відбиваюся… — передражнила колишнього «продавця».
— Та тому, що старша за всі дзеркала у цьому будинку. Вже з триста років, не менше. Донька тож знає, от і повісила вище — щоб нікого не лякати. Не кожна правда зранку потрібна. А я — живу. І порядок навожу. Бо стихії безладдя не люблять.
Старуха підійшла до вікна, глянула на небо і знову усміхнулася:
— Справедливість має бути. Навіть якщо її доводиться заварювати у чайнику.
