Цей випадок трапився у звичайній радянській школі невеликого міста на Поділлі у 1986 році. Свідками були лише восьмирічні діти, але ніхто з них ні батькам, ні ще комусь нічого не розповідав, тому ніякого галасу довкола цієї історії не було. Навіть дорослі, хоча, ймовірно, дізналися потім подробиці, не мали до вчительки претензій. Ніхто.
Дізнався я про це безпосередньо від тієї вчительки. Усе життя її мучили спогади й докори сумління за той жорстокий вчинок стосовно учня, з яким вона тоді не впоралась по-іншому.
Ситуація дійсно була дуже складна. Не впевнений, як би я вчинив на її місці.
Можливо, колись мені хтось підкаже
У райцентр, за призначенням, приїхала дівчина-вчителька початкових класів. По суті, ще сама юна 22 роки. Досвіду нуль. Лише шалене бажання вперше в житті отримати власний клас і показати, чого вона варта як педагог і людина.
І треба сказати, у пані Валерії Олександрівни (назву її так) це починало виходити. Діти з паралельного класу обиралися ретельно віддали найкращих, тож порядок і успішність тішили і батьків, і керівництво школи. Жодних серйозних проблем із дисципліною не було.
Проте в класі на 35 учнів завжди знайдуться декілька «екзаменаторів на міцність». Так сталося і у Валерії Олександрівни. Вона вміло знаходила підхід майже до всіх заохочувала брати участь у шкільному житті, і навіть складні діти поступово вливались у колектив. Усі, окрім одного
Русланко був із неповної сімї, матір мало ним опікувалась нагодувала, взула, та й добре. Отак і виховувався, як бурян на обійсті: на себе замкнений, не шукає товаришів, а вже з дорослими тим паче.
Валерія Олександрівна не раз і не два намагалась достукатись до Руслана, вводила його в спільні справи, розмовляла тихо, пояснювала терпляче але все було даремно. Він усе робив наперекір. Міг цілий урок пролежати під партою й кривлятися, викликаючи глузування в інших. Грубо сварився, навмисно лаявся на все класній, обзивав інших, особливо дівчаток, до сліз. На перерві під сигаретою таке собі не дозволяли навіть найстарші хлопці!
Зауваження викликали в нього одну й ту ж реакцію:
А що ти мені зробиш?!
Але найбільше лихо, що Русланко плювався. У класі не залишилося жодної дитини, яку б він хоча б раз не облив плювком. Робив це із задоволенням набирав якомога більше слини й направляв її в наступну жертву
Можна уявити, як це було огидно.
Валерія Олександрівна не раз говорила з Русланом, соромила, пояснювала, просила жодної реакції. Лише ще більше впертості й агресії в ньому.
Вона змушена була звернутися до матері, чого зазвичай не робила:
Прошу, поговоріть з сином. Я вже не знаю, що робити. Він вже всіх оплював, скоро й до мене дійде
Мати пообіцяла: “Вирішу!” Вдома вона добряче відлупцювала сина віником. Руслан зявився у класі побитий і з лютою злістю в очах.
Того ж дня він розширив місце своїх «диверсій» почав плюватись у коридорах на перерві. Спочатку нишком, а потім відкрито. Йому це приносило задоволення він радів чужим сльозам і огиді.
Старші учні кілька разів його ловили, били, лякали, попереджали, зрештою, відпускали. Руслан відбігав і починав лаятись на всю школу.
Усі були у відчаї. Кульмінацією всього стало, коли він плюнув на голову вчительці географії улюбленій учительці всіх учнів. Руслан виліз на сходи і націлено плюнув на неї, мабуть, переплутавши її зі старшокласницею. Учителька нічого не помітила, але десятикласники все побачили. Вони розказали їй, а Руслану так допекли, що довелося вести його до медпункту.
Валеріє Олександрівно, так далі не можна, сказала добродушна шкільна медсестра, коли Руслан утек із кабінету, над цим треба щось робити.
Я вже все перепробувала, втомлено похитала головою Валерія, йому байдуже.
Таким, як він, треба по-своєму, зітхнула медсестра.
І що, плюнути у відповідь? обурилася вчителька.
Може й так
Ця розмова засіла їй у голові.
Після бійки Руслан трохи притих, але потім все почалося з початку.
У класі святкували день народження Наталочки. Дівчинка пригостила всіх шоколадними цукерками, діти і Валерія Олександрівна дружно вітали іменинницю. Руслан і тут «відзначився» плюнув їй прямо в обличчя. Дівчинка розплакалась, а Руслан посміхався і зухвало втупився у вчительку:
То що зробите?
Валерія Олександрівна не стерпіла
Вона покликала Руслана до дошки.
Мовчки зачинила клас на ключ. Провела очима здивованих дітей і твердо сказала:
Встаньте ті, в кого Руслан плював хоча б раз.
Встали майже всі.
Ми багато разів пояснювали, як це огидно. Він не чує. Думаю, він просто не розуміє. Тож сьогодні кожен із вас зробить те, що робив Руслан: підійде і плюне у відповідь. Виховані люди так не чинять, але вже не бачу іншого виходу. Може, тоді зрозуміє
Діти рушили до Руслана. Той кинувся до дверей, але вони були зачинені. Однокласники затисли його в кутку біля умивальника і почергово плювали. Одні це робили з полегшенням, інші зі справжнім соромом, лише символічно. Принаймні більшість із класу взяли участь. Все відбувалося мовчки, дисципліновано. У класі було чутно лише схлипування Руслана.
Коли діти повернулись на місця, на Руслана було боляче дивитися
Він сидів на підлозі, низько опустивши голову, сльози стікали по обличчю.
Валерія Олександрівна мовчки обвела клас поглядом.
Мені соромно. За себе, за Руслана, за всіх нас.
Діти опустили очі.
Запамятайте цей день. Не принижуйте нікого ані словами, ані вчинками. Інакше ви бачили, чим таке закінчується
Вона відчинила двері. Руслан майже поповз із класу
Не говоритиму, що це має стати нашою таємницею, мяко додала Валерія Олександрівна, ви й самі це розумієте. Усі вільні.
Руслан зник до кінця дня.
Не прийшов і наступного.
Валерія Олександрівна пішла до нього додому. Готувалася до непростої розмови з матірю, але та нічого не знала.
Не свій весь цей час, якось знічено пояснила вона, плаче без упину, у школу не хоче.
Дозвольте поговорити, попросила вчителька.
Мати впустила її.
Побачивши Валерію Олександрівну, Руслан сховався під ковдрою.
Тобі боляче й неприємно, мяко сказала вона, погладивши хлопця, і здається, що всі тепер над тобою будуть сміятися.
Руслан мовчав.
Але ж ти не злякався? Може й посміються. Але ж гірше не стане.
Тиша
Може, тебе перевести до іншого класу? Може, там дітям сподобається, коли ти їх будеш плювати?
Руслан глянув перелякано:
Я більше ніколи не буду плюватися! вигукнув він перелякано. Не треба переводити мене
От і добре. Бо друзі хвилюються, чому тебе немає.
Руслан кивнув і замовк.
Ну, до зустрічі!
До зустрічі ледве чутно відповів хлопчик.
Коли Руслан повернувся у клас, всі робили вигляд, наче нічого не було
Після того випадку ніхто більше не плювався.
Згодом навіть у старших класах учителі дивувались, які дружні й згуртовані ці діти.
Мов одна родина! казали.
Чи їх обєднує якась страшна таємниця? кепкували інші, не здогадуючись.
Що б сказала про це пані Валерія Олександрівна, яка вже давно переїхала до Львова й не працювала у тій школі невідомо.
Багато років вона не могла забути той страшний момент, гризлася й сумнівалась, чи не наробила більшої біди.
Коли розповіла мені все це, я порадив їй зясувати, що з Русланом і нарешті заспокоїтися. Вона дізналась: коли Руслан був у шостому класі, його мама вийшла заміж за демобілізованого офіцера. Той наполіг, щоб Руслан вступив до Київського військового ліцею, допоміг з підготовкою.
Тепер Руслану близько 45 років. Він офіцер. Підтримує звязок з однокласниками, навіть приїжджає на зустрічі у Камянець-Подільський.
І ще на жодній із зустрічей історію про «перевиховання» Руслана вже ніхто не згадував. Можливо, просто не хочуть. Можливо не памятають
Після цієї історії, яка мені назавжди закарбувалася в памяті, я зрозумів одне: кожен вчинок, навіть із найкращих мотивів, може залишити глибокий слід у серці дитини. Важливо памятати про це й десять разів подумати перед тим, як перейти межу звичайної педагогіки не тільки для себе, а й задля всіх, кого ми виховуємо.
