— Не можу більше! — вигукнула Оксана, кидаючи сумку на ліжко. — Хочу на море! Лежати під сонцем, нічого не робити, а ввечері — танцювати до ранку. Щоб музика, коктейлі й жодної думки про роботу!
Дмитро усміхнувся. Він давно звик до її емоційних спалахів. Оксана була дівчиною непростою: гострою на язик, з дотепним гумором, іноді навіть колючою — але завжди чесною. Вона не прикидалася, не грала роль — і тому з нею було просто й весело. А головне — біля неї можна бути собою.
Познайомились вони кілька місяців тому, і з того часу Дмитро відчував, наче дихає вільніше. Ніякої напруженої тиші, ніякої брехні — лише тепло та відчуття, що він поруч із людиною, з якою хочеться бути. Назавжди.
— Що там у тебе на роботі? — тихо запитав він, підходячи ближче.
— Усі просто заїли! «Оксана зроби це, Оксана зроби те!» — наче інших імен не існує. Сьогодні ледь не посилала начальника! Якби стрималася — вже б сиділа без роботи…
— Значить, тобі справді потрібен відпочинок, — засміявся Дмитро. — Можемо поїхати кудись, навіть якщо не на море.
— Та куди? Мені, у кращому випадку, один вихідний світить. Який сенс у відпустці на один день?
— А поїдемо в село, до бабусі? Там повітря таке, що від однієї прогулянки висипаєшся. І вареники! Ще теплі, з пічки…
— У село? — Оксана здивовано розплющила очі. — Серйозно? Я взагалі ніколи не була в селі.
— Як це — ніколи?
— Ось так. Усі мої рідні — з міста. Навіть корів у живу бачила тільки на пачці молока.
— Тоді тобі точно треба поїхати! Ти ж навіть не уявляєш, як там класно. Річка, груба, зорі вночі, багаття…
— Ой, Дмитре, мені б твій запал. Чесно кажучи, не готова я ще завойовувати бабусині серця.
— А даремно. Моя бабуся — золото. Наллє тобі чаю з м’ятою, накладе вареників — і вже твоя.
— Ну, якщо вареники — це аргумент… — Оксана посміхнулася. — Тоді добре. Але за умови — якщо мені не сподобається, ти купиш мені новий гардероб. Бо у старий я після бабусиних смаколиків не влізу.
Він сміявся, а вона досі не знала — чи сміятися їй, чи починати хвилюватися.
Дорога виявилася нелегкою. Останні кілометри їхній авто стрибав по розбитій ґрунтовці. Але Дмитро був спокійний. А от Оксана нервувала, визираючи у вікно й очікуючи побачити хиляві хліви, купи гною та гусей, які кинуться на чужинця.
Але все було інакше. Село виявилося великим, охайним: кілька вулиць, магазини, навіть асфальт. І жодної корови на горизонті. Замість них — босі діти, жінки з гарними зачісками, чоловіки, які сиділи біля хвірток і мирно базікали.
Бабуся зустріла їх, наче чекала все життя. Обняла Оксану, як рідну, заметушилася, посадила за стіл. А стіл ломився: борщ, деруни, сало, палянички, узвар.
Оксана остовпіла. Де та бабуся, що буде мовчати й похмуро дивитися? Де той сільський побут, який лякав її з дитинства?
Дмитро сяяв — він і знав, що так і буде.
Після обіду він повів Оксану до річки. А там — справжня казка. Вода кришталева, діти плескаються, чоловіки печуть шашлики, жінки розкладають ковдри. Ніхто не кричить, ніхто не поспішає. Лише сміх, вітер і запах диму.
Ввечері Оксана заснула, ледь торкнувшись подушки. Ранок розбудив її променями сонця — у бабусіні штори були легкі, майже прозорі. Дівчина підвелася, накинула светр і вийшла надвір. І завмерла.
Перед нею рожевіло небо, сонце щойно підіймалося над обрієм. Десь далеко мукали корови, співали птахи, пахло роВона простягнула руку до Дмитра, і в цю мить відчула — це місце стане їхнім приватним островом спокою.
